Історію української еміграції важко сприймати сухою статистикою переселень. Адже вона стала низкою драматичних поворотів, коли люди залишали рідні домівки не з легковажної забаганки, а через війни, політичні катастрофи, голод або економічні руїни. В кожній хвилі українців був свій контекст, мотиви й дороги. Та попри різні епохи, всі ці хвилі мають спільну рису: вони сформували величезну частину сучасної української ідентичності у світі.

Сьогодні, коли мільйони українців знову опинилися за межами країни, варто згадати про це, аби побачити, що ми не вперше стоїмо перед випробуваннями, і що кожна еміграція залишила по собі важливий слід. 

Приєднуйтесь до нас зі своїми історіями минулого й сучасного: розкажіть про шляхи ваших родин або особистий досвід еміграції.

Перша хвиля: у пошуках хліба і землі (кінець XIX – початок XX ст.)

Кінець XIX століття для України був добою важких соціальних умов. Переважно з Галичини та Буковини тисячі селян вирушали за океан — до Канади, США, Бразилії та Аргентини. Уявіть собі довгу дорогу на кораблі, старі валізи, листи з дому, що пливли тижнями. Люди йшли на цей крок, бо земля в рідних селах не давала їм засобів для життя, а новий світ обіцяв бодай мінімальну свободу.

Ці емігранти стали піонерами українських громад за кордоном. Вони будували хати на канадських преріях, створювали церкви та громади, зберігали мову й пісні. Серед тих, хто зумів досягти успіху, були підприємці та меценати. Це, наприклад, Петро Яцик, який підтримував українські культурні проєкти у Канаді, або Микола Дейчаківський, що розвивав фермерські кооперативи та громади в Альберті.

Друга хвиля: революції та розчарування (1917–1920-ті роки)

Після розпаду імперій і поразки українських визвольних змагань почалася нова хвиля еміграції — політична. Цього разу рушили не селяни, а інтелігенція: військові, письменники, діячі культури, чиновники. Їхня дорога пролягала через Польщу, Чехословаччину, Австрію та Францію.

Прага стала одним із головних центрів цієї еміграції, де працював Український вільний університет, збиралися колишні урядовці УНР, творилися нові літературні школи. Видатними представниками цієї хвилі стали історик і мистецтвознавець Дмитро Антонович, один із засновників Українського вільного університету; хімік та освітній діяч Іван Горбачевський, що активно підтримував українські наукові ініціативи у Європі; а також поет Олександр Олесь, який у Празі й Відні створював свої найбільш відомі емігрантські вірші.

Третя хвиля: воєнні руїни та переселенські табори (1940–1950-ті)

Друга світова війна розкидала українців по всьому світу. Після фронтів та депортацій багато хто опинився в таборах для переміщених осіб у Німеччині, Австрії чи Італії. Вони не могли повернутися до радянської України через репресії та страх переслідувань.

Це покоління згодом емігрувало до США, Канади, Австралії та Великої Британії. Саме тоді на американському континенті розкрився талант авіаконструктора Ігоря Сікорського, який створив легендарні гелікоптери й прославив українську інженерну школу на весь світ. У культурному середовищі того часу визначною була діяльність письменника Івана Багряного, який заснував видавництво «Українська трибуна» в Німеччині, а також скульпторки та поетеси Оксани Лятуринської, що працювала у США.

Четверта хвиля: економічні дороги 1990-х

Розпад СРСР відкрив кордони, але разом із незалежністю прийшла економічна нестабільність. У 1990-х тисячі українців вирушили на заробітки до Польщі, Чехії, Італії, Іспанії та Португалії. Це була інша еміграція — без чіткої політичної мети, але з надією на фінансове виживання та створення нового життя для своїх родин.

Проте серед цієї хвилі були й ті, хто зумів зробити кар’єру на світовому рівні. Диригентка Оксана Линів, яка почала свій шлях у Німеччині, згодом стала першою жінкою-диригенткою легендарного Байройтського фестивалю та однією з найвідоміших українських музиканток за кордоном. Ігор Пасічник, переїхавши до Польщі, розвивав українсько-польські освітні програми та сприяв культурному діалогу між країнами.

Науковець Любомир Романків, один із винахідників магнітних дисків IBM, залишався символом українського інтелектуального внеску у глобальну науку. А сотні малих підприємців, власників кав’ярень, будівельних компаній та культурних організацій у Польщі, Чехії та Португалії формували новий образ сучасної української діаспори — працьовитої, освіченої та підприємливої.

П’ята хвиля: війна та пошук безпеки (з 2014 року до сьогодні)

Остання хвиля еміграції стала, можливо, найболючішою. Вона почалася після анексії Криму та війни на Донбасі, але справжніх масштабів набула з 2022 року. Це не класична еміграція, а вимушений пошук притулку, коли люди тікають не за мрією, а від бомбардувань.

Європа відкрила двері, запровадивши статус тимчасового захисту, а українці раптом стали найбільшою переселенською спільнотою у світі за останні десятиліття. Серед сучасних відомих українців, які репрезентують цю хвилю, — режисерка та письменниця Ірина Цілик, піаністка Анна Федорова, а також IT-підприємиця та інноваторка Ольга Трофимцева, яка розвиває міжнародні аграрні та технологічні стартапи.

Що об’єднує всі хвилі?

Українська еміграція ніколи не була лише втечею від проблем. Кожна хвиля залишала щось важливе: культурні осередки, книжки, університети, храми, громади. Вона завжди була спробою не втратити себе.

Сьогоднішня хвиля еміграції — це покоління українців, які змушені будувати нове життя у світі, що постійно змінюється. Вони створюють бізнеси, відкривають культурні центри, вчаться інтегруватися у нові суспільства, зберігаючи свою ідентичність. Для багатьох це не тимчасовий притулок, а шанс на довгострокове майбутнє. Українці стали помітними у європейських та світових бізнес-спільнотах, у культурі та науці. І сьогодні кожен із них є частиною тієї нової історії, яка робить нашу країну впізнаваною далеко за її межами.