Валерія Білоног, фаундерка проєкту «ІНШІ» 

Еміграція – явище, яке стало досить звичним і навіть буденним. Здається все просто: підготував документи, накопичив гроші, почитав про країну куди переїжджаєш, можливо подивився кілька фільмів чи навіть почав вчити мову. Але справжнє випробування починається за кілька місяців після переїзду. Коли проходить ейфорія від зміни місця та клімату, змиваються туристичні фарби і починається буденність.

Продавчиня в овочевій лавці вже не здається такою привітною, мами з дітьми на майданчиках не завжди тобі усміхаються, а в будь-якому медичному чи урядовому закладі уваги до вас менше, ніж до громадянина цієї країни. Пригнічується почуття власної цінності і приходить розуміння, що бракує чогось дуже простого та водночас важливого. Того, чому раніше не надавав великого значення, а, можливо, й зовсім про це не замислювався – відчуття дому. 

У 1970–1980-х у США, Великій Британії, Канаді та інших країнах діяли організації української діаспори, які закликали до незалежності України від СРСР

Пам'ятаєте ось ці маленькі лотерейки, які треба стирати копійками, щоб дізнатись що саме ти не виграв сьогодні? Цей процес дуже схожий на еміграцію. Щоб хоч щось виграти, ми всіляко намагаємось інтегруватись, стираючи при цьому власну ідентичність. Якщо перший рік ми все ще готуємо святковий обід і прасуємо вишиванки до Дня Незалежності, то з часом плани починають будуватись навколо 4 липня в США. Якщо раніше рік мірявся від Різдва до Різдва і Великодня, то з часом він починає рахуватись від літніх канікул до Black Friday.

Тепер ти більше орієнтуєшся в графіку страйків транспорту в Європі, ніж в останніх медіа скандалах в Україні. 

Цей розрив неминучий, та якби ви не намагались стати “своїми”, у багатьох залишається відчуття, ніби на вас пожиттєво накинули плащ невидимку із всесвіту Гаррі Поттера. Так було і 100 років тому. Українська діаспора в Європі завжди була «невидимою» починаючи з еміграції початку XX століття.

Читайте також: Істрія Софії Яблонської, яка писала про світ українською мовою

Товариство Боян. м. Едмонтон, Альберта, Канада, 1911–1921 рр. У верхньому ряді зліва направо шостий Олекса Шиба. Особистий архів Петра Іваніва.

Після Першої світової війни чимало українців поїхали до Польщі, Чехословаччини, Австрії та Німеччини в пошуках кращої долі. Багато з них опинялися в умовах, коли їхню національну ідентичність не визнавали офіційно, а культура залишалася в тіні. Навіть наявність бізнесу або досягнень в науці чи мистецтві не було причиною збільшення лояльності. Українці вели подвійне життя: формально інтегрувалися в місцеві громади, навчали дітей мовам країни перебування, працювали на чужих умовах, але водночас у власних родинах намагались зберегти пам’ять про своє коріння. Культурної дипломатії і представлення України як частини європейського контексту тоді не відбулось.

Почуття невидимості формувалося на рівні повсякденного досвіду: відчуття, що тебе не помічають, твої свята не відзначають, а твоя думка не враховується.

Михайль Семенко

Та якщо українців не дуже вітали в Європі, то європейськість вони охоче привозили в Україну і інтегрували її зі значно більшим успіхом. До прикладу, український поет-футурист Михайль Семенко, подорожувавши Європою, познайомився з великою кількістю митців та письменників, які згодом друкували свої статті українською в періодичному виданні Семенка “Нова ґенерація”. Він прагнув виступати як міжнародна трибуна авангарду, публікуючи тексти й ілюстрації, що знайомили українську публіку з передовими європейськими мистецькими та теоретичними течіями.

“Нова ґенерація” — щомісячний журнал лівої формації мистецтв, що виходив у Харкові з жовтня 1927 до грудня 1930 року під редакцією Михайля Семенка

Казимир Малевич, Герварт Вальден, Ласло Мохолі‑Надь, Гійом Аполлінер і значна частина інших культурних діячів були представлені українцям через наукові статті та публікації в “Новій генерації”.  

Сучасник Михайля Семенка, Георгій Нарбут, видатний ілюстратор і графік, теж привніс європейський погляд на мистецтво в Україну. Його роботи поєднували традиційні українські мотиви з модерністськими техніками, поширеними у Франції та Німеччині, створюючи унікальний синтез локальної та міжнародної естетики. Нарбут активно співпрацював із журналами та видавництвами, серед яких і «Нова ґенерація», де його графіка та ілюстрації ставали своєрідним містком між українським авангардом і європейськими художніми течіями. 

Георгій Нарбут

Завдяки таким творчим діалогам українська культура отримувала можливість не лише відображати власну ідентичність, а й бути частиною ширшого європейського мистецького контексту. 

Саме завдяки Георгію Нарбуту ми маємо зараз тризуб в якості герба. 

У 1918 році, під час Гетьманату Павла Скоропадського, Нарбут згадав давній княжий знак тризуба і запропонував його як державний герб України. Він модернізував символ, поєднавши історичну традицію з сучасними графічними принципами, які переймав із європейського мистецтва. Завдяки цьому рішенню тризуб став не лише офіційним знаком держави, а й потужним символом національної ідентичності. 

Бути імігрантом, навіть в найзаможнішій країні – це виклик. Передусім собі. Кожен день доводиться балансувати між бажанням інтегруватися і потребою зберегти власну ідентичність, між новими правилами життя і пам’яттю про те, що залишилося вдома. Іноді здається, що ти невидимий, що на тебе дивляться крізь інший світ, але саме в цьому розриві формується глибше усвідомлення себе та свого коріння. Бути сучасником свого часу, залишаючись українцем у Європі, означає вчитися бачити красу в поєднанні різних культур, зберігати власну історію і водночас не боятися робити крок назустріч новому світу. І саме ця здатність – не просто виживати, а творити своє життя у повній мірі – робить досвід еміграції таким унікальним і водночас універсальним.