Уявіть, ви — українка в Марокко, намагаєтесь домовитися, щоб зазирнути всередину закритого гарему, а власник, чия секретарка є росіянкою радо розповідає, ніби ви сестри. Бо «росіяни та українці — один народ». Ви дістаєте олівець і папір, креслите контур України, обводите сусідів, наводите цифри й наполегливо пояснюєте різницю. І ще раз наполегливо повторюєте: «Франція удвічі менша за Україну».

Саме так у 1928 році діяла Софія Яблонська — жінка, яка віднайшла себе за межами батьківщини і водночас невтомно тримала Україну в центрі власного письма, говорила про неї чужинцям, писала українською, зверталася до українського читача.

Набагато раніше, у довоєнному Германові під Львовом, у хаті священника пахло кутею, димом з печі й подрібненою ваніллю. Маленька Софія товкла горіхи, терла цукор з ароматною «квасолею» і наївно думала, що коли-небудь «провалиться крізь землю» і опиниться у далекій країні, де росте ця пряність. 

І вона справді дістанеться до тієї сторони земної кулі, тільки шлях проляже не через провалля, а через десятки тисяч кілометрів, кораблі й вагони, знімальні камери й записники, через краї, де росте ваніль і де повітря дзвенить від малярійних комарів. А головне — крізь досвід становлення власного голосу, який не розчиниться у французьких каварнях чи китайських курильнях, а звучатиме чистою українською.

Випробування ідентичністю

Перша світова зламала дитинство і віднесла родину до російського Таганрогу. Тамтешні роки розвіяли романтичні тумани батька, який був відомим москвофілом й переконали Софію, що її шлях пролягає на захід — через Україну, до Європи.

Повернувшись на Галичину, вона випробовує різні ролі: вчиться в семінарії, ходить на курси шиття, грає на сцені і, навіть, керує тернопільськими кінотеатрами брата. Проте справжня кристалізація відбувається, коли бажання «показувати» кіно поступається бажанню знімати. Вона збирає гроші, залишає Тернопіль і їде підкорювати Париж — без протекцій і без «великого рахунку в банку».

У французькій столиці Яблонська вивчає кінематографію, працює моделлю, пробує театр, знайомиться з Володимиром Винниченком, сперечається і редагується, живе поза шлюбом з художником-кіноманом, вбирає розповіді про Африку й розуміє: їй тісно в Європі. Потрібна географія, у якій горизонтів більше, ніж правил пристойності.

Марокко: проти «туристської» оптики

Марокко стає її першою великою школою етики й погляду. Яблонська принципово відмовляється бути туристкою, бо турист — це той, хто стоїть над світом, а їй потрібна рівна земля під ногами. 

Каїд подав мені третю шклянку, але Манріє подякував за мене.

– Не забувайте, каїде, що чай ваш кріпко напарений, та що три шклянки можуть впоїти незвичних до цього напитку осіб.

Моя покора була менша від каїдової, та, кепкуючи, завважила я:

– Манріє! Ви, скоро, мабуть, обмежете також свободу мого особисто життя, як дотепер обмежуєте мої бажання пізнати, ввійти в життя арабів.

Вона входить у туди, куди європейкам не дозволено ходити і навмисно ламає стереотип туристки. Описує зламану арабську гордість і європейський колоніальний апетит, схоплює дисонанс між красивими фасадами модерних готелів і нуждою базарних дворів. 

Араби – фанатичні, примітивні, безжурні діти! Єдина їх мораль – це вкрасти у життя якнайбільше радощів, завдати собі якнайменше труду та не вірити в іншого Бога, як Аллаха, та його пророка Магомета.

Єдине право життя – це право багатого.

Тільки цей араб є гідний пошани, якого Аллах має у своїй опіці, якому Аллах дав багатство, радощі та всі насолоди життя. Чим багатший араб, тим численніший його гарем, і тому життя його щасливе, а щасливе життя – безсмертне.

Ще до цього треба досягнути стару арабську приповідку, щоб охопити цілі їхні уяви: “Руки, що не можуть відтяти, – поцілуй!”

Саме тут, у сутичках зі стереотипами, народжується її звичка щоразу терпляче й послідовно пояснювати, що Україна не тотожна Росії, що «нас є біля сорока мільйонів», що мапа Східної Європи складніша за імперські міфологеми. Ці розмови стають її невидимою місією, і вона повторює її «краще як молитву» — французам, арабам, «іншим чужинцям».

У 1932 році виходить збірка «Чар Марока» — дебют, у якому чітко видно її метод: не екзотизація, а уважність та репортажна інтонація жінки, що дивиться людям у вічі. 

Азія: кадр, здобутий витривалістю

Друга велика подорож приводить Софію до Індокитаю з контрактом на документальні фільми про життя місцевих громад. Що вона зможе повернутись з матеріалом ніхто не вірив. Адже достеменно відомо, що азійці не фотографуються, мовляв, «камера краде душу», а тим паче коли ця камера в руках в руках білої жінки. Але Софія любила виходити за межі, ламати стереотипи та брати від світу усе що забажає.  

Годинами чатує на перехрестях, вистежує світло, завойовує довіру, іноді ховає камеру за вітриною навмисно знятого «салону авто», аби знімати потік людей, що не мають коштів навіть увійти, не те щоб придбати автівку. 

У повінь, коли сирени женуть усіх у підземки, вона дістає човен і пливе між хатами — заради одного кадрів, які стануть для неї дуже цінними.

Що цікаво, підписуючи контракт від неї очікували дуже простої функції - підтвердити стереотип про «таємничий Схід». У своїх дослідженнях Софія потрапляє у шахові доми Ханоя — місця, де гра тривала годинами, а опій заливав горло туманом.

Вона описувала, як опіумний дим спершу здавався просто частиною інтер’єру, атрибутом місцевої культури. Наче в келих вина, щось невинне та естетичне.

На початку вона спостерігає, і вже згодом бере участь — бо так здобувають довіру. І гра стає ритуалом входу. Спочатку легкий дотик диму до губів, а згодом Софія вже розуміє, що має опійну залежність.

У «З країни рижу та опію» Яблонська зізнається, що ця речовина стала для неї «ліком, необхідною для мого організму отрутою». 

Далекі обрії: пишу для своїх, хоч і далеко

За три роки навколосвітньої подорожі Софія мине Єгипет, Цейлон, Лаос і Камбоджу, Австралію і Нову Зеландію, Америку. Щоразу вона — не «пані з Європи», а уважна прохожа серед інших, людиноцентрична, не вражена «вищою культурою».

Її «Далекі обрії» зберігають і тон самоіронії, і привілей відстороненого погляду: «Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною. Часто вистачає бути чужинкою серед групи “своїх”…» — напише Яблонська. 

Тим часом популярність вдома вибухає. Галицькі журнали друкують її нариси як серіали, і домів вона повертається майже як легенда. 

У Китаї на Софію чекало не лише сповнене пригод життя, якому позаздрить і сам Індіана Джонс, а й велике кохання. У провінції Хунань вона зустріла французького дипломата Жана Удена. Разом вони прожили п’ятнадцять років, упродовж яких народили трьох синів, яких і зросли в неспокійних ритмах місцевої культури. Софія уважно слухала людей, з якими зводила доля, цікавилася їхніми історіями та щоденною мудрістю — і цей досвід став продовженням її великого репортажу про світ.

За кордоном її жартома називали «Міс Україною». Вона справді заслуговувала на цей титул. Софія послідовно залишалася амбасадоркою свого дому, бо розповідала про Галичину, про мову й побут, про землю, де пахне яблуками й чорноземом. Біля китайського дому вона висаджувала соняшники та мальви, готувала українські страви для сусідів і разом із місцевими жінками вишивала рушники. Навіть доїння корів, здавалося б таке просте в селі під Львовом, стало тут маленьким актом культурного обміну.

Останні роки на острові Нормутьє приносять повернення до письма й трагічну розв’язку. Дорогою до видавця з новою книгою оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги» 64-річна репортерка гине в автокатастрофі. Після цього ім’я Софії надовго сходить з українського культурного радара.