У Версальській залі під сяйвом кришталевих люстр президент Франції Шарль де Голль вручає орден Почесного легіону уславленому танцівникові. «Мосьє Лифар, ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із самих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?» – звертається генерал до балетмейстера. Та 55-річний Серж Лифар, уродженець Києва, лише ввічливо всміхається: «Я – українець, і пишаюся цим».

Героєм сьогоднішньої рубрики «Релокація крізь роки»  став Серж Лифар.

Київська юність і народження мрії

Сергій Лифар народився 2 квітня 1905 року в київському передмісті Пирогові в родині службовця лісового департаменту. Родина мала козацьке коріння, а дід Василь Марченко прищепив хлопцеві любов до історії та народних традицій. З дитинства Сергій співав у хорі Софійського собору, грав на скрипці та фортепіано, мав чудовий слух і артистичний темперамент.

Доленосною стала зустріч із видатною балериною Броніславою Ніжинською – сестрою легендарного Вацлава Ніжинського. У 1921 році вона відкрила в Києві школу модерного танцю, і юний Лифар випадково потрапив на одне з занять. 

«Серце моє забилося схвильовано, душа прокинулася від мертвого сну… Я став танцівником, ще не вміючи танцювати», – згадував він.

Після від’їзду Ніжинської до Парижа Лифар залишився тренуватися самотужки – по шість годин на день біля запорошених дзеркал студії на Ярославовому Валу. 17-річний юнак, майже без грошей, але з безмежною вірою, у грудні 1923 року вирушив до Парижа, таємно перетнувши кордони Радянської України. Тоді він навіть не здогадувався, що побачить рідних лише через десятиліття – на цвинтарі.

Тріумф у Парижі

Перші кроки в Європі були складними – він вважався найслабшим із п’ятірки учнів Ніжинської, яких узяли до трупи Сергія Дягілєва. Але завдяки наполегливості та безмежній праці швидко став улюбленцем публіки. Уже за кілька років Лифар танцював головні ролі в балетах Ігоря Стравінського та Сергія Прокоф’єва. Партії Аполлона в «Аполлоні Мусагеті» та Блудного сина принесли йому світове визнання. Критики називали його «богом танцю», а сам Дягілєв пророчо сказав: «Лифар чекає своєї години, щоб стати легендою».

Після смерті Дягілєва у 1929 році Лифар очолив балет Паризької Гранд-Опера – і зробив її центром світового танцю. Він працював там понад тридцять років, створив десятки постановок і реформував балетну школу, запровадивши новий неокласичний стиль. Його найвідоміший експеримент – балет «Ікар» (1935), поставлений без музичного супроводу, лише під стукіт метронома. Глядачі завмерли, коли танцівник піднімався і падав у тиші – це стало тріумфом мистецької сміливості.

Випробування війною

Під час Другої світової війни, коли Париж опинився під нацистською окупацією, Лифар залишився в місті й продовжив керувати балетом. Йому закидали співпрацю з окупантами, але численні свідчення доводять, що він рятував митців і уникав політичних компромісів. 

Легенди розповідали, що гестапівка, зачарована його грою, врятувала йому життя, а після війни агент, надісланий, щоб його вбити, відмовився від наказу, зворушений його балетом про Шота Руставелі.

Лифар завжди відстоював мистецтво і принципи. Коли під час вистави, на якій був присутній президент Франції, з’ясувалося, що декорації встановлені неналежно, він відмовився виходити на сцену. «Я надто люблю своє мистецтво, щоб принижувати його халтурою», – відповів він на запит президента. У підсумку покарали не артиста, а директора театру.

Українець без паспорта

Попри славу, Лифар ніколи не прийняв французьке громадянство. Він жив із «паспортом Нансена» – документом для осіб без громадянства, і завжди підписувався: Serg Lifar de Kiev. Парижани бачили, як метр приходив на репетиції у вишиванці, пригощав борщем і розповідав про козаків. Він міг отримати будь-який титул, але залишився вірним батьківщині, якої фактично не існувало на мапі світу.

«Навіть блискучий Париж не зміг примусити мене забути мій широкий Дніпро», – казав він друзям.

Нездійснене повернення

У 1958 році трупа Паризької опери мала гастролювати в СРСР. Лифар сподівався повернутися в Київ – уперше за три десятиліття. Але коли літак вирушив до Москви, його на борту не було: радянська влада відмовила у візі, ім’я балетмейстера стерли з афіш, а він, спустошений, залишив театр.

Лише 1961 року Лифар зміг відвідати Київ як приватна особа. Він довго блукав вулицями дитинства – Липками, Хрещатиком, Софійською площею. Зайшов у театр, де колись мріяв поставити власні балети, – і тихо сів у порожній залі. «Ось моя гімназія, ось університет, ось Оперний…» – писав він у листах. На Байковому кладовищі відвідав могили батьків і стояв довго, ніби прощаючись.

Радянські чиновники не дозволили йому повернутися назавжди, натомість хитрістю виманили з його колекції цінні рукописи та артефакти, але навіть після цього Лифар підписував кожного листа своїм гордим кредо: Serg Lifar de Kiev.

Спадок генія

Серж Лифар помер 15 грудня 1986 року в Лозанні. Після його смерті Франція вшанувала митця як національного героя – труну з тілом Лифаря провезли центральними вулицями Парижа. В Україні ж його ім’я довго замовчували. Лише з відновленням незалежності почалося повернення Лифаря на батьківщину.

Його вдова передала Україні особистий архів: нагороди, костюми, картини Пікассо й Шагала, рукописи та сценічні речі. У Києві відкрили Музей української діаспори з експозицією, присвяченою балетмейстеру та його ім’я носять академія танцю, вулиця та станція швидкісного трамвая у столиці.

У 2003 році в Лозанні встановили пам’ятник Сержу Лифарю – бронзову постать Ікара з піднятими руками, що рветься до неба. На постаменті викарбувано: Serg Lifar de Kiev, як він і хотів, щоб написали на його надгробку.

Життя Лифаря – доказ того, як далеко можуть злетіти крила таланту і як глибоко в серці може жити Україна, навіть якщо доля заносить тебе на найяскравіші сцени світу.

У проєкті «Релокація крізь роки» команда Relocate.to розповідає про українців, які, опинившись за кордоном, зберегли ідентичність і вплинули на майбутнє своєї країни.

Збережіть цю статтю або поділіться з друзями!

Читайте також: Надія Світлична: голос свободи, який долинав з Нью-Джерсі до Києва