У тісній київській квартирі, відомій серед друзів як «голубник», у 1960-х збиралася компанія молодих українських інтелектуалів. Тут читали вірші, сперечалися про мистецтво, планували нові видання. Серед гостей були Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська. І звичайно, тендітна, але напрочуд смілива Надія Світлична.

Шістдесятниця, яка не пішла на компроміс

Народжена на Луганщині 1936 року, Надійка, як називали її друзі та близькі, здобула філологічну освіту, працювала в школі спочатку вчителькою, а згодом директоркою та була справжньою комсомолкою. Але не довго. Вже на початку 1960-х Надія Світлична почала все частіше навідуватися до Києва, де навколо її брата Івана гуртувалося коло молодих інтелектуалів і митців. Для дівчини з Луганщини ці зустрічі стали відкриттям іншої України — вільної у думках, сміливої у мистецтві, готової сперечатися й шукати нові сенси.

Переломним моментом стала для неї подорож до Карпат улітку 1963 року разом із друзями з Клубу творчої молоді. 

«Чому? Бо саме та подорож мені й відкрила Україну», — згадувала вона пізніше.

В горах вони ходили селами з магнітофонами, записували пісні, знайомилися з людьми. Львів’яни, що були в їхній компанії, допомогли налагодити довіру місцевих. Вечірні розмови біля вогнища, живі голоси українських пісень — усе це стало для Надії справжнім одкровенням. Уже за рік вона переїхала до Києва остаточно. Тут швидко зблизилася з молодими художницями — Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Аллою Горською. З Аллою вони стали подругами на все життя.

У 1967 році, після гучного суду над В’ячеславом Чорноволом, Світлична разом із братом Іваном і Ліною Костенко підписала лист-протест на адресу тодішнього керівництва. Для радянської влади це був виклик, і вже незабаром Надія втратила роботу. Атмосфера навколо неї ставала дедалі напруженішою: обшуки, виклики на допити, звільнення з роботи. Кульмінацією переслідувань стали масові арешти української інтелігенції у 1972 році, відомі як «січневий покіс». 

Тоді за ґратами опинилося багато її друзів і колег, а незабаром арештували й саму Світличну. 

Цілий рік Надія провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. Допити змінювались, а протоколи зберегли не лише суху мову звинувачень, а й свідчення її внутрішньої стійкості. У відповідях Світличної відчувалася не покірність, а чесність і впертість мислячої людини. 

«Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, — зазначала вона. — Вважала, що Конституція СРСР це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, бо я людина письменна, і невідомо, що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».

Слідчі забрали її дворічного сина Ярему з дитячого садка і відправили до інтернату, намагаючись зламати матір шантажем. 

«Були страх, сльози, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», — згадувала вона пізніше. Але компромісу не сталося. За «антирадянську агітацію і пропаганду».

Світличну засудили до чотирьох років таборів суворого режиму в Мордовії. 

Табірне життя: вишивка, гербарії й кісточки замість голок

Життя у мордовських таборах було жорстоким і виснажливим, але навіть там жінки знаходили спосіб зарадити собі. У 70-х роках, коли адміністрація розділила працю на «чоловічу» та «жіночу», жінкам дозволили займатись вишивкою.

Згодом ці роботи отримали назву «табірна вишивка» — особливий пласт народного мистецтва, народжений у неволі.

Оскільки голки заборонялось тримати в камерах, жінки вишивали кісточками від риби, заточеними до гостроти.

Крім вишивки, засуджені збирали гербарії. Вирощувати овочі та зелень було заборонено, та жінки прагнули знайти бодай якусь користь у довколишній природі: збирали трави, сушили рослини, складали їх у невеликі зошити.

Вимушена еміграція і нове життя в Америці

Повернувшись із таборів, Надія опинилася в реальності, де для неї майже не залишалося простору для життя. У Києві їй відмовляли у прописці, роботу знайти було неможливо, а тінь нового арешту постійно нависала над кожним її кроком. У 1978 році, під тиском міжнародної уваги до українських дисидентів і завдяки зусиллям правозахисників на Заході, їй дозволили виїхати з СРСР нібито «на лікування» й «возз’єднання з родиною». Такі виїзди часто відбувалися під контролем КДБ і були шляхом в один бік — людина, яка виїхала, вже не могла повернутися.

Спершу Світлична прибула до Риму, де зустрілася з Папою Іваном Павлом ІІ — символічна зустріч, яка одразу ж підкреслила її статус як представниці поневоленої України. А вже 8 листопада 1978 року, у свій день народження, вона прибула до США. Там її швидко втягнули у правозахисну діяльність: діаспора, міжнародні правозахисні організації та журналісти потребували свідчень про те, що відбувається в Україні. Так її виїзд перетворився на початок нового етапу боротьби.

Життя в Нью-Джерсі: між кухнею та ефіром

Коли Надія опинилася в США, нова домівка у маленькому містечку Матаван, штат Нью-Джерсі, нічим не нагадувала її київську «комуналку». Тут — дерев’яні будиночки з акуратними газонами, сусіди з різних країн, продуктові крамниці, де замість радянського дефіциту полиці ломилися від товарів. Але для самої Надії ці зовнішні зручності ніколи не були головним. Вона жила дуже скромно, часто відмовляла собі у власних потребах, аби мати змогу надсилати гроші в Україну, підтримувати політв’язнів, замовляти друк самвидаву.

Її квартира була радше робочим кабінетом, ніж оселею: полиці з книгами і архівами, коробки з машинописами, купи вирізок з газет. У невеликій кухні часто збиралися друзі з української діаспори — говорили про Україну, ділилися новинами з таборів, пили чай із домашнім печивом. Саме тут, за старенькою друкарською машинкою, вона складала «Вісник репресій в Україні», що поширювався серед громади і надсилався політичним інституціям у Вашингтоні.

Голос, який долав глушилки

Для багатьох українців 1980-х ім’я Надії Світличної було радше голосом. Її програми на «Радіо Свобода» — «Журнал надії» чи репортажі про долю політв’язнів — слухали вночі, налаштовуючи приймачі на хвилю, що пробивалася крізь радянські глушилки. Її тембр описували як «оксамитовий і проникливий». Це був голос, що не кричав, не закликав — він переконував тихою силою. Слухачі згадували, що в ньому поєднувалася жіноча ніжність і невідступна впертість.

«Коли Надійка читала вірші Стуса, було відчуття, ніби він сам говорить до тебе з-за колючого дроту», — писали у спогадах.

У Нью-Джерсі вона виходила в ефір із невеликої студії, а у Києві чи Львові, у кімнатах гуртожитків чи приватних кухнях, люди притулялися до радіоприймачів, намагаючись уловити кожне слово. У 1990 році Надія приїхала в Київ, інкогніто відвідавши студентське голодування на Майдані.

«Було незручно: я сита з багатої країни, а вони голодують», — зізнавалася вона. Та саме тоді зрозуміла: «Україна прокинулася».

Після смерті брата Івана Надія підготувала до друку його книги. Частину Шевченківської премії, яку вони отримали (Іван отримав посмертно) разом, віддала на створення Музею шістдесятництва. У серпні 2006 року Надії Світличної не стало. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві.

У проєкті «Релокація крізь часи» ми розповідаємо про українців, які, опинившись за кордоном, змогли зберегти ідентичність і вплинути на майбутнє своєї країни.

Приєднуйтесь до нас зі своїми історіями минулого й сучасного: розкажіть про шляхи ваших родин або особистий досвід еміграції.

Читайте також: П’ять хвиль української еміграції