Коли Німеччина у 2022 році відкрила для українців прямий доступ до системи соціальної підтримки та працевлаштування, це рішення вважалося проявом солідарності й гуманності. Однак нове дослідження Антидискримінаційної служби Федеративної Республіки Німеччина показує, що на практиці цей "особливий статус" дедалі частіше стає джерелом стигматизації, завищених очікувань і дискримінаційних практик у повсякденній роботі Jobcenter.

У звіті Diskriminierung von Menschen aus dem östlichen Europa im Kontakt mit Jobcentern йдеться не про поодинокі інциденти, а про стійкі моделі ставлення до людей зі Східної Європи, зокрема до українців, які після 24 лютого 2022 року масово звернулися до німецької системи соціального захисту.

Автори дослідження фіксують поширені уявлення, які формують негативне ставлення ще до аналізу конкретної життєвої ситуації людини. 

Українцям та іншим вихідцям зі Східної Європи приписують "соціальний туризм", низьку мотивацію до праці та схильність жити за рахунок виплат.

Такі установки, як зазначається у звіті, безпосередньо впливають на рішення співробітників Jobcenter. І це впливає, як на тон спілкування, так і на вибір пропозицій роботи чи навчання.

Одним із ключових висновків дослідження є системний тиск на швидке працевлаштування, навіть якщо воно не відповідає освіті та професійному досвіду заявників. Українців часто спрямовують на низькокваліфіковану або фізичну працю без серйозної спроби використати їхній людський капітал.

У звіті наведено численні приклади людей із вищою освітою — лікарів, інженерів, педагогів, фахівців технічних і гуманітарних галузей, які отримують пропозиції допоміжної роботи без підтримки в процесі визнання дипломів. Проблема, наголошують автори, полягає не у відсутності мотивації, а у практиках самої системи, зорієнтованої на «швидке закриття випадків».

Серед іншого недооцінка іноземних дипломів і професійного досвіду є ще одним системним бар’єром. Навіть за наявності документів компетенції заявників часто ігноруються, а складні та тривалі процедури визнання кваліфікацій фактично перетворюються на фільтр, що відштовхує людей від професійної інтеграції.

У результаті багато українців опиняються у так званій prekäre Beschäftigung — нестійкій, короткостроковій і низькооплачуваній зайнятості, яка не дає перспектив і закріплює залежність від соціальної допомоги.

Окремий розділ дослідження присвячено тому, як статус українців у публічних дебатах трансформувався з правової норми у сприйняття «привілею». Прямий доступ до Bürgergeld, наданий відповідно до директиви ЄС про тимчасовий захист, у практиці Jobcenter почав трактуватися як виняткове ставлення, що нібито загрожує «соціальному миру». Цей наратив, як зазначають автори, поступово проник у щоденну роботу установ. Українців почали оцінювати крізь призму "високих очікувань", тобто швидкої інтеграції, негайного виходу на ринок праці, відсутності "складних випадків". Коли ці очікування не справджувалися, закономірно, що це викликало роздратування та зниження прийняття.

У звіті наводяться прямі цитати співробітників Jobcenter, які свідчать про оцінювання українців за зовнішніми ознаками: охайний вигляд, доглянуті руки, автомобіль.

Такі судження, підкреслюють дослідники, не враховують реальних життєвих обставин людей, але впливають на ставлення під час консультацій і ухвалення рішень.

Також не полегшує ситуацію, що після гучних політичних заяв термін "соціальний туризм" почав активно тиражуватись й у внутрішніх практиках Jobcenter. 

У дослідженні наведено висловлювання, які ставлять під сумнів право українців на поїздки до України чи відпустку, попри чинні правові норми.

Автори наголошують, що такі уявлення ігнорують складну реальність війни та міграції і водночас формують атмосферу підозри.

Окрему увагу в дослідженні приділено українським жінкам, які перебувають у Німеччині з дітьми. 

Нестача місць у дитсадках, неможливість відвідувати мовні курси без догляду за дітьми, негнучкі вимоги роботодавців і гендерні стереотипи суттєво ускладнюють їхню інтеграцію. У результаті жінки довше залишаються на соціальних виплатах, що згодом використовується проти них як аргумент про "залежність від системи".

Ключовий висновок дослідження полягає в тому, що дискримінація в Jobcenter має не лише особистісний, а передусім структурний характер. Йдеться про поєднання інституційного тиску на швидку інтеграцію, нестачі підготовки персоналу, історично сформованих уявлень про східноєвропейську міграцію та відсутності індивідуального підходу.

Для українців у Німеччині, підсумовують автори, формальний захист і особливий статус часто обертаються не безпекою, а новою формою тиску — менш помітною, проте системною і болючою.