Сана Моро, засновниця першої і поки що єдиної галереї українського дизайну у Франції Galerie Sana Moreau, опинилась в Парижі наприкінці 2021 року. Колись її закоханість в український дизайн переросла в місію, а згодом і в бізнес-модель.

Сьогодні вона ні на годину не зупиняється у своїх амбітних планах, попри складнощі життя в іншій країні. Як і раніше опікується українськими дизайнерами, керує двома власними галереями, виробляє для дизайнерські колекційні предмети для французьких партнерів та мріє про відкриття музею української вінтажної та сучасної художньої кераміки. Про все це амбасадорка українського предметного дизайну у Франції розповіла в ексклюзивному інтерв’ю команді Relocate.

– Сана, розкажіть, будь ласка, про себе. Як ви опинились в Парижі і що на вас чекало далі?

 Я переїхала у Париж за кілька місяців до початку війни – адже «скоропостіжно» одружилась з французом. Якщо ви про якісь особливі умови для легкого влаштування у Франції та запуску нових проектів, то їх не було. Мови на той момент я майже не знала,  як і всі мігранти мала купу нескінченних проблем з паперами, нікого тут не знала, була в активному процесі психологічної асиміляції до національних французьких особливостей та нової ментальності. Початкового капіталу для запуску проєкту у Франції теж не мала. Але мала досвід організації виставок в Парижі. Та коли переїхала, то не знала, чи можу продовжувати цю діяльність. 

Звісно, в мене були плани й надалі презентувати український дизайн, але про галерею я тоді могла тільки мріяти. Адже, по-перше, не знала мови і тільки почала оформлювати документи. Також я усвідомлювала, що це дорого і що це великі обовʼязки перед законом, коли ти починаєш власну справу тут. Спочатку хотіла знайти роботу в якомусь бюро у Франції, тому перші місці ходила на якісь курси, та в службу зайнятості. А потім зрозуміла, що це повна маячня, бо тут дуже багато мігрантів. І які б чесноти ти не мала, в тебе ані найменшої переваги немає ні в чому. І найкраще, на що можна розраховувати – це продавчиня в Boulangerie. Що звісно не мій варіант.

Моє резюме на трьох сторінках містило весь мій досвід – журналістки, галеристки, піар-директорки, кураторки, організаторки міжнародних проєктів. Але мені сказали, що з таким резюме я ніколи не знайду роботу у Франції, навіть якщо поділю його на 10 частин і вивчу французьку. Я була дуже здивована: невже цього недостатньо??? Але мені пояснили, що навпаки: до місцевих компаній мене просто не візьмуть через мій оверкваліфайд, адже я одразу складу конкуренцію будь-кому на вищих посадах. Отаке.

– А як ви стали галеристкою?

Насправді, це сталося майже випадково. Я познайомилась з людиною, мама якої виїхала ще після Другої світової війни із Західної України. Через її знайомих у мене і з’явився маленький простір у 12 квадратних метрів. Там я мала змогу виставити маленькі предмети, що залишилися після чергової виставки в Парижі. Це й була перша галерея українського крафту.

Звісно, місця не вистачало, до того ж я не мала тоді погляду галеристки, хоча й добре зналася на українському дизайні. Це був погляд ззовні, як організаторки виставок. До того ж я не була впевнена у своєму знанні французьких смаків, у попиті, в клієнтах. Але ця умовна галерея дала мені якусь надію та можливість у реальності торкнутися цієї справи у Франції. І якщо перші два-три місяці мені вдавалося покрити оренду за рахунок продажів, я вважала це чудовим стартом. Зараз мої уявлення здаються смішними й наївними. Але тоді я була дуже щаслива, що вона в мене є і почала поступово вибудовувати якусь стратегію. Та раптом почалася війна, яка змінила життя всіх нас, адже я все одно була і є пов’язана з Україною.

 – Не було страшно спочатку? І коли прийшло розуміння, як жити й що робити далі?

У мене взагалі такі налаштування по життю, що я беруся за будь-яку роботу. І власне через це в мене стільки компетенцій, хоча немає професійної освіти в жодному з напрямків. За освітою я музикант, але не боюся братись за першу-ліпшу справу, дуже швидко розбираюся в ній і досягаю певного рівня. Наприклад, зараз я дуже добре розуміюсь на виробництві меблів. Мені потрібні певні виклики, і тоді я швидко рухаюсь вперед. Але звісно що перші багато місяців, навіть сидячи в Парижі у безпеці, я не спала взагалі та не могла як і всі ми оговтатись від шоку, тотального жаху. Утім, в цьому мороку, завдяки тому, що я мала обʼєкти в Парижі, ми зробили стенд-маніфест на Салоні Maison et Objet  вже наприкінці березня 22 року… це була перша виставка українського дизайну та крафту в Європі після початку війни…

– Незнання мови – чи не перше питання, з яким стикаються в іншій країні. Скільки часу вам знадобилося на опанування французької?

Я дуже швидко заговорила, буквально за кілька місяців. З чоловіком ми спілкувалися тільки французькою. Але для порівняння, за три роки він вивчив десь 10 слів українською. А я почала спілкуватись вільно – даю інтерв'ю й пишу будь-які тексти сама. Звісно, в мене є «аксант слав» – словʼянський акцент, але всі його знаходять «шарман». 

Переломним моментом було, мабуть, коли ми сперечалися з чоловіком, і я раптом зрозуміла, що вільно сперечаюся французькою та навіть не помітила цього. Але ви ж розумієте, що моя робота повʼязана зі спілкуванням та комунікацією. І мої клієнти – тільки французи та іноземці.

Звісно, ще й досі говорю з помилками, але абсолютно вільно спілкуюся. Коли ми почали виробляти предмети, я нічого не знала про виробництво навіть рідною мовою. Але мені було дуже треба бути комунікатором між українськими виробниками і французькими дизайнерами, де купа специфічних моментів та термінів. Зараз я вже розібралася й у французькій термінології: деревина, шпон, метал, кераміка та інше.

– Що на цьому шляху було найважчим і взагалі наскільки важко відкрити галерею в Парижі? Можливо, зараз ви щось зробили б інакше?

Так сталося, що сьогодні я тут сама і в мене немає інвестицій. Це Європа із своїми законами, де не можна не платити оренду й навіть відтермінувати. Я сама за себе, до того ж за мною ще 35-40 резидентів галереї, які покладаються на мене. Плюс треба дуже коректно вести комунікацію з французами за певними правилами ділової поведінки. Навіть дружньої, яку не можна порушувати, щоб зберігати нормальні стосунки.

Зараз у мене дві галереї, за які я плачу оренду. А ще – за квартиру, склад, онлайн-платформу та всі страховки, податки й транспортні видатки. Купа операційної роботи нон-стоп, яку поки що виконую зазвичай сама. В той же час обробка одного замовлення може тривати 3-4 місяці. Наприклад, листування по одному замовленню може бути з 80 повідомлень французькою чи англійською мовою. До того ж вже рік працюю для французької галереї, виробляючи в українських майстернях предмети колекційного дизайну за французькими розробками. 

Паралельно робляться виставкові проекти, консультую українські бренди щодо експорту, розшукую вантаж для галереї на Блошиному Ринку, беру участь у аукціонах з предметами українського дизайну. На носі – участь у дуже важливій події – бієнналє високого крафту Revelations, яке відбудеться 21 травня у Гран Пале, проєкт підтримано Посольством України у Франції.

– З якими нюансами місцевої бюрократії, про яку говорять у багатьох країнах Європи, довелося стикатись?

Бюрократія у Франції така ж, як і скрізь в Європі, і це дуже важко. Тому зараз у мене компанія в статусі нашої ФОП. Це спрощена система оподаткування, але в неї теж було потрібно було зануритись, адже звіти я здаю особисто без бухгалтера. З наступного кварталу планую перейти на іншу систему оподаткування, бо оберти збільшуються, треба оптимізувати податки. Тож, попереду опанування нових нюансів.

Планую також запустити новий проєкт разом з партнеркою — це буде дещо нове, поділюся. Я її надихнула ідеями та українським колекційним дизайном. Після всього набутого досвіду, я готова розширюватися та приймати нові виклики.

– Як в Європі взагалі сприймають роботи наших митців?

Тут ніде й ніколи люди ні за яких обставин не купують із жалості, якщо воно їм не подобається. З початком повномасштабного вторгнення багато хто почав давити на обставини: ми з України, в нас війна. Я ніколи не використовую цю ситуацію, щоб привертати до себе увагу, навпаки. Для мене дуже важливо, що це все цінують не за обставини, а за те, що воно справді круте, дивовижне й надихаюче. І для мене важливо робити таку загальну картинку ком'юніті українського дизайну, щоб вони сприймали взагалі цю нашу царину як щось світле, потенційно креативне, талановите й життєстверджуюче. Тобто ніякої трагедії я ні в що взагалі не вкладаю, діаметрально навпаки. Моя місія — демонструвати предмети високого рівня — як з точки зору дизайну, так і з точки зору якості та володіння матеріалами, більше продавати, потрапляти в круті проєкти та максимально популяризувати. 

– Як ви ставитеся до думки, що справжнє визнання українські митці отримують тільки за кордоном?

 В Україні, на жаль, немає культури споживання дизайнерських продуктів. Навіть досвідчені люди, коли їм кажеш слово «дизайн», інколи думають про фешн, тобто ці дефініції подеколи не розрізняють. При тому, що в Європі, у цій самій Франції, предметний дизайн і взагалі дизайнерські предмети, вони мають таку саму силу і важливість в повсякденному житті, як фешн. Тобто модність твого інтер'єру така ж важлива, як модність та актуальність твого одягу. І тут не треба нікому нічого пояснювати. Є, звісно, професійне коло декораторів та інтер'єрних дизайнерів, досвідчені молоді люди нової генерації, які розуміють, про що йдеться.

Звісно, що споживчі інтереси є, але особливість українського дизайну в тому, що це дорогі предмети – середній і середній плюс сегмент. Тобто для середнього класу речі, як скрізь у світі. Утім, у нас не так розвинутий середній клас, ви ж розумієте.

Нещодавно я дала велике інтерв'ю виданням Times і New York Times. Їм було цікаво як виживає український дизайн під час війни? Що ми створюємо, де презентуємо і як експортуємо? А як ми перетинаємо кордон? А як ми впораємося з логістикою? А хто працює, якщо всі на війні? Вони задають такі питання з Лондону і з Нью-Йорку. У той же час українські видання, на мою думку, майже не висвітлюють цю тему.

– Яке ваше життя в Парижі з точки зору місцевої мешканки? Що подобається і надає енергії, а що дратує?

 Не так давно я сформулювала три головні речі, які мене особисто дратують. По-перше, це залежність від погоди, бо коли задощить або засніжить, то люди не хочуть кудись іти та щось купувати. По-друге, катастрофічна нестача місця. Якщо в Києві я б могла замахнутись метрів на вісімдесят, то тут орендовані площі маленькі й надто дорогі. Тому постійну експериментую з комбінаціями предметів. А по-третє, тут бізнес-діяльність тісно пов’язана із святковими днями та графіками відпусток і шкільних канікул. З одного боку це також впливає на продажі, а з іншого – в місті нарешті трохи зникає натовп і стає спокійніше. 

А взагалі все життя в Парижі – то справжній драйв. Я швидко до нього звикла. Жити тут важко, але з іншого боку дуже цікаво, тому що тут на кожному кроці виклики. І саме вони постійно штовхають мене вперед. Та багато натхнення, галереї, виставки, події. Тому я щаслива, що доля дала мені важливість саме париж зробити «точкою входу» українського дизайну у світовий контекст.

– В чому ви бачите свої найближчі завдання й цілі?

Моя мета й моя реальна місія, яка нарешті починає мені вдаватися, зробити з українського дизайну бізнес-модель. І цю бізнес-модель я випробую на собі. Інколи вдало, інколи – зовсім ні, і буває дуже важко. Але я бачу в цьому великий потенціал, і з мого боку, і з боку українських резидентів. 

Мене дуже надихає все, що відбувається в українському дизайні навіть попри важкі умови сьогодення. Я бачу його місце в європейській економіці і в світовій, місце в інтер’єрах і найкращих проєктах. Насправді це стосується всієї креативної сфери, починаючи від графічного дизайну і закінчуючи модою й аксесуарами. Тобто є величезний потенціал дуже класних предметів відмінної якості, і я вже знаю, як його інтегрувати в світовий контекст.

– Про що ви мрієте?

У мене є кілька предметів української вантажної кераміки, які я натрапила майже випадково, і які я ніколи не продам. Це кілька абсолютно ексклюзивних об'єктів, яких немає взагалі ніде. Можливо саме через них я колись замислилась і почала мріяти про музей української кераміки, який дуже хочу створити.

В 2024 році я робила проєкт «Еволюція архаїки» в Українському культурному центрі в Парижі. Мені було цікаво показати єдність культурних кодів, адже всі вони в основі мають архаїчні форми й матеріали: коло, хрест, трикутник, квадрат, вовна, дерево, текстиль. І я зробила селекцію з предметів вінтажних і сучасних в такому архаїчному стилі. Теоретично кожен з цих предметів може бути, наприклад, в музеї людства під Парижем, в якому я хотіла теж зробити цей кураторський проект з поєднанням старовинних об'єктів різних націй. Всі вони дуже схожі, і якщо додати до них такі ж сучасні мінімалістичні об'єкти, ви ніколи не зможете відрізнити одне від іншого, розумієте? Можливо, колись я це зроблю.