Коли починається війна, життя стискається до кількох хвилин, однієї валізи та кишень, в які суєш наостанок згадане. 

24 лютого 2022 року мільйони українців опинилися перед вибором, про який раніше і не думали: що взяти з собою з усього життя, а що залишити назавжди. Документи чи фотографії? Дитячу іграшку чи теплий светр? Обручку, друкарську машинку, мамин рушник, книгу з підписом? А скільки вистачить сил?

«Усі важливі речі» – це документальний проєкт, який створює команда Relocate.to, збираючи історії про емоційний багаж війни. Про втрату і пам’ять. Про дім, який можна зруйнувати фізично, але неможливо повністю винести з людини. Бо поняття «дім» набагато більше за стіни. Це запах ранкової кави, соняне світло на витертому паркеті, знайомий маршрут до магазину, голоси друзів, книжки та маленькі дрібниці на полицях, і врешті-решт краєвид з вінка, де ти десятиріччями бачиш плин часу і зміну сезонів, і дерева, які пам'ятають тебе дитиною. 

І тут неможливо не згадати останні рядки з поеми Джона Мілтона: «Рай утрачений, але перед ними відкритий увесь світ». 

Але навіщо нам весь світ після вимушеного вигнання? Втрата – безповоротна, горе – невтішне, навіть попри неминучість руху вперед, прірва всередині нікуди не зникає. І хоч людина може втратити територію, важливі речі, звичний побут – вона не перестає нести з собою свою історію.

Саме про це ми створили проєкт «Усі важливі речі». Про те, як у момент історичного зламу особисте стає свідченням епохи. Як одна ікона, один кулон, архів фотографій чи навіть порожні руки можуть розповісти про війну більше, ніж суха статистика. Бо за кожною річчю стоїть ціла низка виборів з яких і складається життя.  

Сьогодні четверті роковини повномосштабного вторгнення, а значить 1461 день як українці по всьому світу намагаються відновити свій втрачений рай. 

Наталка Якимович

46 років, засновниця художньої галереї Serpen у Берліні, яку самостійно відкрила у 2023 році

Я виїжджала з Києва з думкою, що це на кілька днів. Тож збори були спонтанними. Я кинула в маленьку валізу дуже дивний набір речей: трикотажний домашній костюм з довгими штанами, що волочаться по підлозі, термобілизну та светр. А в останній момент схопила дорогі туфлі на підборах, вони стояли в коридорі після вечірки. Ще була собака, його корм і спальне місце. 

У Берліні я продовжую жити у тимчасовому режимі. Усі картини та фото українських сучасних митців, які я підбирала для своєї домашньої колекції мистецтва, досі висять на стінах у Києві. 

З матеріального мені нічого не бракує. Купила новий посуд, пару картин, одяг. Гречку знаходжу в біомаркетах і смажу сама. Бракує  лише легкості та радості. Наче я вже ніколи не почуватимуся щасливою на всі 100%.

Дар'я Запорожець

42 роки, живе у Канаді з дочкою, режисер телевізійних проєктів

Ми не збиралися покидати кордони України, тому взяли з собою лише документи і тварин. На той час в нас було дві великі собаки: бассет гаунд і великий пудель; чотири коти і дві змії. Змій я носила в себе під курткою у пляшках з-під молока:)

Одяг не брали, лише те, що було на нас. Рюкзаки були наповнені їжею для тварин.

Із памятного я взяла з собою кулончик від Kochut із Маленьким Принцем і написом "В кожного свої зорі", не знаю чому, просто хапнула його коли вже вибігали з квартири. Тепер він зі мною на іншій стороні землі.

Некряч Тетяна

78 років, наразі живе у Кельні (Німеччина), перекладає українською мовою художні твори американської і британської літератури.

Оскільки вважала, що їду на кілька місяців, узяла невелику валізу, як у відрядження: ноутбук, нічна сорочка, халат, білизна, електронна книжка, теплі шкарпетки, пантофлі, пара светрів і футболок, джинси. 

Про речі не шкодую. Бракує дружнього спілкування і того життя, що мала в Києві до війни.

Константінова Рената

47 років, живе з дочками в Іспанії, фасилітатор усвідомленого дихання, доула

Взяла тільки необхідні речі та документи, решту необхідного отримала згодом поштою. Шкодую за смачною їжею та природою України.

Оксана Довженко

 Працює і вчиться в Іспанії

Що я взяла з України під час вимушеної евакуації внаслідок повномасштабного вторгнення? Спогади, і тут я не жартую. Деякі речі мені наділали, але в основному це спогади і електронні книжки в телефоні. А бракує мені минулого життя, яке не повернеш.

Тетяна

65 років, викладач і гід, живе у П'єштянах (Словаччина)

Під час евакуації я взяоа найнеобхідніше. Все помістилося в ручний рюкзак – ноутбук, фотоапарат Nikon (я без нього нікуди), архів фото на жорсткому диску, паспорт, піжаму, зубну щітку, книгу, мою ложечку "на зубок" та ікону Озерянської Божої Матері – мама завжди повторювала: «З нею ми пережили дві окупації», маючи на увазі Харків у роки Другої світової війни.

Про речі не шкодую, хіба що бракує книжок, які можно просто взяти з власної полиці. А ось духу дому, друзів, чайного клубу, який я вела щомісяця протягом 9 років, краєвиду на телевежу й ліс до горизонта (за яким кордон з орками), театрів, прогулянок лісом, що починається від порогу нашої 16-поверхівки дуже не вистачає.

Марія Павленко

17 років, студентка коледжу. Виїхала з України у 13 років

Коли ми виїжджали, взяли з собою лише найнеобхідніше: аптечку, телефони, гроші та трохи одягу. Усе інше залишилося в Україні. І дуже швидко ті речі, що лишилися, стали непотрібними, бо у новій країні з'явилися нові речі.

За кордоном мені найбільше бракує нашої їжі, приготованої з наших продуктів. Тут усе має інший смак. Наче навіть знайомі страви смакують по-іншому. 
Шкодую, що не насолоджувалася достатньо своїм життям в Україні, тому що такого життя вже ніколи в мене не буде. І шкодую, що були речі які я відкладала на потім, і які я вже навряд чи закінчу.

Діана

58 років, живе у Варшаві (Польща), працює журналісткою і PR-менеджеркою

Як і більшість біженців, взяла з собою лише необхідне: документи, мінімум речей, бо не мала уявлення, на скільки я їду і де точно буду. Звичайно, якісь речі потім придбала, щось привезла з України, але привчила себе обходитись мінімумом. 

А ось за кордоном мені бракує своїх людей – батьків, друзів, просто добрих знайомих. По-справжньому собою я відчуваю себе лише вдома, серед своїх. Ну і, звичайно, сумую за своїм будинком, своїм клаптиком землі, який завжди дає мені сили.