Впродовж понад чотирьох століть у Реймському соборі відбувався один і той самий ритуал: французький монарх клав руку на стародавню книгу й вимовляв слова присяги. Але сама книга приїхала з Києва. 

У 1051 році молода жінка вирушає у довгу дорогу з берегів Дніпра до берегів Сени — везти на чужину власне серце, а разом із ним золото, прислугу й одну особливу книгу. Анна, дочка Ярослава Мудрого, стає королевою Франції. Як точно виглядало Євангеліє, яке вона, за переказами, взяла з Києва, досі є предметом суперечок між дослідниками. Але саме ця книга, або принаймні те, чим вона стала в народній пам'яті, перетворилася на один із найдивовижніших символів середньовічного зв'язку між Руссю і Заходом. 

Кирилична частина так званого «Реймського Євангелія» (MS 255) датується XI–XII століттями і, на думку сучасних українських дослідників, пов'язана з київським скрипторієм — майстернею, де писали й оздоблювали книги за часів Ярослава Мудрого. 

Сьогодні манускрипт зберігається в бібліотеці Карнегі у французькому місті Реймс. 

Він уже не мандрує на коронації і не торкається долонь монархів. Але продовжує жити в архівному боксі, в кількох тисячах кілометрів від міста, де його написали. 

Бібліотека Карнегі, Реймс — місце зберігання Реймського Євангелія 

І Ця історія лише одна з багатьох. Десятки середньовічних рукописів, написаних на теренах Київської Рус, тобто там, де нині простягається Україна, сьогодні розпорошені по бібліотеках і музеях від Парижа до москви, від Кракова до Ватикану. Вони потрапили туди внаслідок шлюбів і воєн, торгівлі й пограбувань, дипломатичних дарів і революційних конфіскацій. І кожна з цих книг несе в собі питання, яке ніколи не мало простої відповіді: чия ця спадщина? 

«Книга може пережити королівство, яке її замовило, і цивілізацію, яка її написала. Але вона не може сама розповісти кому належить» 

З дискусії про рукописну спадщину Русі 

Реймське Євангеліє: дочка Ярослава і присяга королів 

Коли Анна Ярославна вирушила до Франції, Київ був одним із найбільших міст Європи. Золоті куполи Святої Софії щойно засяяли над Дніпром, бібліотека Ярослава Мудрого вражала кількістю томів, а київські книжники копіювали й перекладали тексти, що давно зникли в руїнах Риму. Київська Русь була не провінцією, а центром. 

Євангеліє, що прибуло разом з Анною до Франції, мало дві частини: кириличну та глаголичну. Глаголична частина написана трохи пізніше, але саме кирилична, старша, пов'язана з київським скрипторієм. Протягом кількох наступних століть рукопис зберігався в абатстві Сен-Реміді-Реймс, поряд з тим самим собором, де помазували на царство французьких монархів. З XVI століття на ньому стали складати присягу під час коронацій. 

Кажуть, що Генріх ІV, Людовік XIII, Людовік XIV — усі вони торкалися книги, яка прийшла з берегів Дніпра. 

В Україні існують факсимільні видання, а сам манускрипт неодноразово ставав темою культурно-дипломатичних дискусій між Францією та Україною.

В українській науковій традиції це Євангеліє називають «найдавнішою пам'яткою української писемної мови». Французькі колеги здебільшого погоджуються з унікальністю рукопису, хоча й не завжди готові розставляти такі самі національні акценти. Але символічна вага книги від цього не зменшується: вона є матеріальним свідченням того, що Київська Русь XI століття була частиною загальноєвропейського цивілізаційного простору — не на периферії, а в самому серці dynastic networks того часу. 

Анна Ярославна — одна з небагатьох жінок середньовічної Європи, від якої збереглися власноручні підписи. На одному з документів вона підписалася кирилицею: «Анна ръина» — «Анна-королева». Це найдавніший відомий підпис правителя Франції.

Остромирове Євангеліє: найдавніша датована книга на полиці чужої бібліотеки 

Диякон Григорій закінчив роботу в травні 1057 року. Він сам записав це у приписці наприкінці книги: сім місяців він переписував Євангеліє на 294 аркушах пергаменту за наказом новгородського посадника Остромира, наближеного до київського князя Ізяслава Ярославича. Рукопис оздоблювали в кращих традиціях київської книжної майстерності: три повносторінкові мініатюри євангелістів, витончений орнамент у характерному для Києва стилі, розкішні ініціали. 

Остромирове Євангеліє — найдавніша точно датована книга, створена в державі Русь. 

Це рекорд, який не заперечують ані українські, ані будь-які інші дослідники. Але де сьогодні знаходиться ця книга? У санкт-петербурзі, в російській національній бібліотеці. І там її представляють як «пам'ятку давньоруської, загальноруської книжності» з наголосом, який усе більш свідомо відрізняється від того, як на ту ж спадщину дивляться в Україні. 

«Книга, народжена в Києві, сьогодні є символом чужої державної культури. Але пергамент пам'ятає все»

Дослідники про долю Остромирового Євангелія 

Для українських медієвістів рукопис є частиною київської книжкової традиції, і його виключення з українського культурного канону не нейтральне рішення, а наслідок тривалої політики привласнення. 

Рукописи, «вивезені» до росії

Остромирове Євангеліє — лише найвидатніший приклад. Поряд із ним у санкт-петербурзі та москві зберігаються десятки інших рукописів київського та галицько-волинського походження:

Київський псалтир (1397 р.) — написаний у Києві, містить унікальні мініатюриРНБ, петербург 

Ізборник Святослава (1073 р.) — енциклопедичний збірник, створений для київського князяРДБ, москва 

Галицьке Євангеліє (1144 р.) — один із найдавніших рукописів галицької традиціїРДБ, москва 

Ізборник Святослава 1073 року ще один яскравий приклад. Це монументальний енциклопедичний збірник, складений для київського князя Святослава Ярославича. У ньому знаходяться трактати з різних галузей знань, богословські тексти, практичні настанови. І у ньому також є мініатюра із зображенням самого Святослава в оточенні родини, одне з найраніших збережених портретних зображень давньоруських правителів. 

Єдиноріг з Волині: як рукопис із Лавришівського монастиря опинився в Кракові 

Є у цій колекції рукописів-мандрівниць є одна особлива книга — та, що вражає не лише своїм походженням, але й змістом. Лавришівське Євангеліє датується приблизно 1329 роком. Написане воно для Лавришівського монастиря на Волині, на теренах, які сьогодні є Білоруссю, але які у XIV столітті були частиною руського культурного простору з виразними волинсько-галицькими традиціями. Саме звідси, з книжних майстерень Волині та Галичини, рукопис успадкував свій характерний художній стиль. 

Але що справді робить цей манускрипт незабутнім — це його вісімнадцять мініатюр. Серед сцен із євангельського тексту там раптово з'являється єдиноріг. Казкова тварина, що не має жодного прямого відношення до Євангелія, але її присутність свідчить про те, як середньовічні майстри поєднували богослужбовий текст з образами, які жили у народній уяві. 

Лавришівське Євангеліє містить 18 мініатюр, серед яких сцени, нетипові для євангельського тексту.  Як ця книга потрапила до Кракова? Точна відповідь губиться в перипетіях польсько-литовської доби. Манускрипт осів у зібранні князів Чарторийських, однієї з найвпливовіших польських аристократичних родин, яка збирала цінності зі всього простору колишньої Речі Посполитої. 

Нині Лавришівське Євангеліє зберігається в бібліотеці Музею Чарторийських, філії Національного музею в Кракові (шифр 2097 IV). Воно добре вивчене, доступне дослідникам і, можливо, саме тому викликає менше гострих суперечок, ніж рукописи в росії. Польські та українські медієвісти в цілому перебувають у партнерській, а не конфронтаційній комунікації. 

«Єдиноріг на сторінці Євангелія XIV століття — це не фантазія. Це справжній документ людської уяви, яка не знала меж між небом і казкою»

З опису Лавришівського Євангелія 

Проте питання ідентичності залишається. Для українських дослідників Лавришівське Євангеліє є частиною галицько-волинської книжної традиції, тієї самої, що дала такі пам'ятки, як Галицьке Євангеліє 1144 року або рукописи з монастирів Поділля та Буковини.

Ватикан і невидимі скарби слов'янських колекцій 

Не всі рукописи потрапили на Схід. Частина з них мандрувала на Захід, через дипломатичні місії, церковні контакти, купецькі зв'язки. Ватиканська апостольська бібліотека, де зберігаються мільйони документів людської цивілізації, має власні слов'янські колекції — «Borgiani Illirici» та «Vatican Slavic» — де серед рукописів різного походження є й ті, що пов'язані з Київською Руссю та українськими землями. 

Більшість з цих матеріалів ще чекають на детальне вивчення й атрибуцію. Ватиканська бібліотека поступово оцифровує свої фонди, і в міру того, як її бази даних стають доступнішими, дослідники виявляють все нові пам'ятки, пов'язані з Галичиною, Волинню, Черніговом чи самим Києвом. Ці книги — богослужбові Євангелія, збірники, менш помітні службові рукописи — не завжди мають таку гучну історію, як Реймське Євангеліє. Але разом вони формують масштаб розпорошеності: українська рукописна спадщина знаходиться скрізь, де є великі бібліотеки. 

Цифрове повернення: як Україна повертає собі спадщину без фізичного повернення книг 

Фізично забрати рукописи з чужих бібліотек — завдання практично нездійсненне. Але в епоху цифровізації з'явилося інше рішення: повернути не книги, а знання про них. Саме цій меті присвячений онлайн-реєстр «Ukrainian manuscripts — Returning the Cultural Heritage to Ukraine». 

Мета проєкту — створити перший у світі систематичний реєстр українських рукописних книг, що перебувають за межами України. Завдання охоплюють виявлення, атрибуцію та детальний опис рукописів з українських земель у закордонних бібліотеках і музеях, підготовку факсимільних видань, оцифрування. Сам факт такої роботи змінює ситуацію: коли пам'ятка описана, атрибутована і внесена до реєстру, її зв'язок з українською традицією перестає бути лише питанням національного самопочуття — він стає задокументованим науковим фактом. 

В Україні є й власні еталонні рукописи. Пересопницьке Євангеліє (1556–1561) — одна з найвишуканіших рукописних книг, що її написано живою народною мовою на Волині. 

Нині зберігається у Національній бібліотеці ім. Вернадського і є символічним атрибутом президентських інавгурацій.

Паралельно розвивається й системна робота всередині країни. Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові має одну з найбагатших збірок середньовічного українського сакрального мистецтва — від рукописних Євангелій XII–XIV століть до іконопису й церковних предметів.

Тут можна побачити Городищенське (Бучацьке) Євангеліє та інші пам'ятки, що залишилися в Україні. Вони є орієнтиром для порівняння і доказом того, що навіть без «повернення» зарубіжних рукописів українська колекція є достатньо потужною, аби говорити про безперервну традицію. 

Але цифровий підхід — це не лише практика. Це також зміна риторики. Поки рукопис зберігається в чужій бібліотеці й не описаний у жодному українському каталозі, він залишається «нічийним» або «тамтешнім». Коли ж він входить до реєстру, стає частиною дослідницького дискурсу, отримує власну сторінку в базі даних і набуває нової форми присутності: невидимої фізично, але реальної культурно. 

Рукопис як аргумент: чому ці книги важливі сьогодні 

У 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, культурна спадщина перетворилася на арену особливо гострих боїв. Руйнування музеїв, пограбування фондів, знищення архівів — усе це стало частиною задокументованих воєнних злочинів. На цьому тлі питання про середньовічні рукописи набуло нового виміру. І тут йдеться не про академічну суперечку між медієвістами, а про саме право народу на власний образ в історії. 

Коли Остромирове Євангеліє презентується в петербурзі як «давньоруська, загальноросійська» пам'ятка — це не нейтральне музейне рішення. Це культурно-політичне твердження, що вкотре намагається привласнити культурну спадщину та довести, що Київська Русь є виключно попередником росії, а не спільним коренем кількох народів, серед яких Україна займає центральне місце.

Матеріал підготовлено на основі даних про українські рукописні пам'ятки XI–XIV століть, що зберігаються у провідних бібліотеках та музеях Європи. Серед ключових джерел — дослідження онлайн-реєстру «Ukrainian manuscripts — Returning the Cultural Heritage to Ukraine», матеріали Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові та Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.