Після недавніх подій у Валенсії – штормів, ураганів та масштабних підтоплень, я задумалася, чи залишатися тут. Стихія наробила біди, забрала людські життя, і ще довго місцеві служби будуть відновлювати постраждалі райони 🌊💔. Але зараз, коли все потроху повертається до нормального життя, я все більше переконуюся, що Валенсія для мене особливе місце.
Для мене це перше місто після Харкова, де я по-справжньому почуваюся вдома. Відчуття свободи, спокій і гостинність місцевих жителів тут були з першого дня, і я не зіштовхувалася з проблемами, які виникають в інших країнах з іммігрантами. Однак, останнім часом з'явилися й політичні напруги – місцева влада отримує шквал критики за те, що не попередила людей про загрозу стихії заздалегідь. Дехто навіть говорить, що ресурси, які йшли на допомогу іншим країнам, треба було залишити для місцевих потреб 😔
Правда, я розумію, що ці моменти непорівнянні з тим, що зараз відбувається у Харкові. Якби там ситуація була безпечніше, (а не 2-3 тижні , які затягнулися вже майже на три роки ), я б, напевно, не виїжджала.
Та, на жаль, щоденні обстріли та втрати змусили мене залишити рідне місто. Не знаю, як витримують ті, хто залишився. Їм – найглибша повага й підтримка 💙🙏
Тут, у Валенсії, я намагаюся жити звичним життям: працюю, займаюся домашніми справами, і просто вірю в краще. Але якщо ситуація тут стане зовсім небезпечною, не сумніваюся, що знову поїду. Моє життя схоже на кочівницьке – якщо щось загрожує мені або не приносить задоволення, я йду далі 🚶♀️. Спершу намагаюся зробити все можливе, щоб адаптуватися, змінити щось навколо себе, але коли відчуваю, що це не працює, вибір очевидний.
Поки що я залишаюся, бо Валенсія стала для мене чимось рідним. Я дуже хочу вірити, що все налагодиться й надалі зможу жити тут спокійно. Але, як показує життя, все може статися: землетруси, цунамі, нові виклики. Якщо переживу ще одну стихію, як цю останню, буду вдячна долі за можливість жити далі і вирішувати, що робити. А якщо ні – ну що ж, тоді буде вже все одно.
