Є питання, яке повторюється в різних варіаціях у французьких, британських і німецьких рецензіях на книги українських авторів: а чому, власне, нам це читати? Чому нас має цікавити ця «далека» земля, ці незнайомі герої, ця чужа трагедія? Відповідь, як правило, виявляється несподіваною, тому що це універсальний нарратив, який і про нас також. І так було навіть 100 років тому.

Саме це і є головна таємниця успіху українських книг за кордоном. Не екзотика, не сенсаційність і не мода на «кризову» літературу, хоча й це відіграє свою роль. Але те, що в текстах, написаних у Полтаві чи Харкові, Кам'янці чи Чернівцях, читачі Парижа, Берліна і Лондона раптом впізнають щось болісно своє: боротьбу за ідентичність, страх перед втратою мови, питання того, що залишається після катастрофи і врешті решт пошуку себе, як героя у черзі днів.

Саме тому команда Relocate спробувала прослідкувати шлях українських книжок від повісті, якою зачитувалися французькі школярі в 1870-х, до сучасних романів, що потрапляють до шортлистів книжкових премій по всьому світу. А надихнула на цей текст, звісно Марко Вовчок.

Маруся, яка стала Жанною

До недавніх тижнів і авторка тексту не знала, що першим справжнім «хітом» української літератури у Франції була не проза XX століття і навіть не Шевченко, а повість Марка Вовчка «Маруся». Авторизований французький передрук «Maroussia», виданий Жюлем Етцелем, тим самим видавцем Жюля Верна, у 1875 році, став читанкою кількох поколінь французьких дітей.

«Маруся» викликала глибоке й універсальне емоційне переживання тому, що це дитина, яка жертвує собою заради батьківщини.

— The Conversation, дослідження французької рецепції повісті

Видання отримало відзнаку Французької академії, а критики порівнювали Марусю з Жанною д'Арк. І це не просто так, адже французький читач 1870-х, приголомшений поразкою у Франко-прусській війні і болісно переживаючи питання національної гідності, бачив в образі маленької козацької дівчини дзеркало власних тривог.

Літеротурознавці відзначали, що саме Маруся «змушувала читачів задуматись про власну національну ідентичність та моральні орієнтири». І Україна в цьому тексті хоч і була екзотикою, але метафорично стала дуже співзвучною багатьом французам. Адже це також нація, яка гідно бореться за власне існування і за віру, зовсім як Жанна д'Арк.  

Читайте також: Істрія Софії Яблонської, яка писала про світ українською мовою

Класики як «відсутній голос» Європи

Поки «Маруся» підкорювала французькі класи, Тарас Шевченко не відстава та також ставав символом. Повільно, але невідворотно. Перші переклади з'явилися ще в XIX столітті, нині «Кобзар» доступний французькою, німецькою, англійською, польською, чеською та десятками інших мов. Але ще важливіше те, як про ці переклади пишуть.

Французькі та німецькі огляди описують українську класику як «відсутню частину європейського канону», голос, який приглушувався й спотворювався через російський фільтр цілих два століття. Шевченко, Леся Українка, Іван Франко постають у цих рецензіях не звичними нам «народними класиками», а авторами з виразною антиімперською позицією, яку виразно бачно навіть через переклад.

Леся Українка: забута феміністка, яку перевідкривають

Леся Українка, мабуть, є одним з найцікавіших випадків «запізнілого» зарубіжного визнання. Британська бібліотека називає її «modernist Ukrainian writer» і «pioneering feminist», яка випереджала європейські тренди початку XX століття. Але більшість перекладів, особливо англійських, з'явилися лише зараз.

The Times Literary Supplement у рецензії на «Forest Song» («Лісову пісню») описує п'єсу як «seductive, unsettling play», тобто звабливу і тривожну водночас. Водночас критики наголошують, що хоч сюжет, здавалося б, і простий з любовною лінією між лісовою мавкою і людиною, проте сам текст «дуже багатошаровий» і торкається «приголомшливої кількості тем» від екології до жіночої суб'єктності. Читачі без жодного знання українського фольклору знаходять у ньому щось своє.

Не менш промовистою є реакція на «Кассандру» у перекладі Ніни Мюррей. British Library, анонсуючи лондонську постановку, називає цей текст «сучасним і вишуканим англійським перекладом, чутливим до психологічних нюансів». Йдеться про рідкісний випадок, коли переклад не вимагає жодних «поблажок» на культурну відстань, адже він звучить природно і переконливо сам по собі. У такому прочитанні Леся постає поруч з грецькою класикою як рівна, не розчиняючись у ній і не втрачаючи власного голосу.

«Розстріляне відродження»: модернізм, якого не було

Серед усих цих відкриттів є одна річ, яка також інтригує європейських літературознавців у прозі 1920-х. А саме те, що вони самі описують як «втрачену модерністську гілку» Східної Європи. Підмогильний, Йогансен та інші автори «розстріляного відродження», що писали урбаністичну прозу з психологічним аналізом і формальними експериментами у той самий час, коли в Парижі процвітало покоління «Утраченого часу».

Але їхні книги були фізично знищені разом з самими авторами, вилучені з бібліотек, закреслені на радянській літературній мапі. І коли нині ці тексти виходять у Берліні чи Празі, критики змальовують їх з використанням знайомих модерністських технік, але зовсім іншої історичної перспективи. Де революції, голод, насильницька русифікація стоять поряд з майстерністю написання та багатошаровістю самих текстів.

Сучасники: від Забужко до Жадана

І якщо класики входили у свідомість зарубіжного читача повільно, через спільність драматичних тем, наукові дослідження та театральні постановки, то сучасна українська проза 1990-х–2000-х років привертала увагу інакше. Вона проривалась до читача не через академічні інтерпретації, а через живий нерв часу і новий, ще не звичний досвід.

Забужко: «Джойс, Пруст, Фолкнер»

«Польові дослідження з українського сексу» (1996) і «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко перекладені польською, німецькою, французькою та іншими мовами і здобули репутацію «важкої, але необхідної» прози. Британський блог Languagehat відкриває свій огляд «Музею» фразою Мелвілла: «Щоб створити велику книгу, треба обрати велику тему», і стверджує, що Забужко саме це й робить, обираючи темою всю українську історію від Другої світової до 2004 року.

«Минуле не мертве. Воно навіть не минуле» — саме так Historical Novel Society формулює тему «Музею», цитуючи Фолкнера.

— Historical Novel Society, рецензія на «Музей покинутих секретів»

British Times називає роман «a fast-moving history, full of prompts and nuggets», тобто «швидко рухомою історією, сповненою натяків і маленьких відкриттів». Той самий Historical Novel Society також порівнює стиль Забужко з Джойсом і Прустом і попереджає, що на читача очікують 760 сторінок, потоки свідомості, безліч персонажів, що вимагає уважного читання. Але воно варте кожної витраченої на книгу хвилини.

Також варто згадати академічну статтю у SAGE, що описує роман як приклад «postmemorial fiction», тобто прози, що артикулює спадкову травму радянського насильства і формує нову, нерадянську версію власної ідентичності. 

Для зарубіжного читача «Музей» став одним із перших великих текстів, що пояснює УПА, радянські репресії й пострадянську корупцію очима самих українців, а не через чужий фільтр.

Жадан: «абсурдний, міфологічний театр війни»

Сергій Жадан, мабуть, найбільш «впізнаний» зараз українець у Європі серед письменників. Роман «Інтернат» отримав Центральноєвропейську премію Angelus у Польщі, а переклади німецькою здобули спеціальні відзнаки Лейпцизького книжкового ярмарку. Загалом Жадана перекладають щонайменше двадцятьма мовами.

Рецензенти Neue Zürcher Zeitung та Frankfurter Allgemeine Zeitung описують «Інтернат» як «абсурдний, міфологічний театр війни», де знайома міська реальність перетворюється на тривожний ландшафт. Але що особливо вражає критиків, так це те, чого в романі немає: героїзму. Жадан показує не «героїчну війну», а повільне формування моральної позиції звичайної людини, змушеної реагувати на катастрофу. І це читається як антивоєнний і водночас дуже людяний роман, який тому і знаходить відгук у читачів, далеких від України.

Курков, Андрухович, Бабкіна: різні шляхи на Захід

Андрія Куркова часто називають «бестселерним українцем», що звісно не без підстав. Свій шлях до широкого читача він проклав не через текстову складність, а через точне відчуття необхідного світу жанру: трилер із легкою абсурдистською інтонацією. «Пікнік на льоду» та наступні романи перекладено більш ніж тридцятьма мовами, і в багатьох країнах Європи вони входили до списків бестселерів. І це зовсім інша модель успіху,не велика, важка проза по типу Забужко, а легкий текст, що швидко читається, алемає при тому впізнаваний східноєвропейський гумор, де відлунюють і Кафка, і Гоголь, тільки вже з пострадянською інтонацією. Хоча варто зазначити, що до 2014 року Курков писав виключно російською мовою.

А ось один із засновників відомої свого часу БУБАБУ Юрій Андрухович рухався іншим маршрутом. Він, як мешканець Львова йшов через Центральну Європу, передусім польський ринок, який виявився особливо чутливим до його іронічної, «москівіадної» оптики. Саме там його проза була не лише прочитана, а й по-справжньому почута, що зрештою вилилося у визнання, зокрема премію Angelus. Цікаво, що ця ж культурна чутливість спрацювала і щодо новішої української прози, Катерина Бабкіна зі збіркою «Мій дід танцював краще за всіх» також отримала Angelus у 2019 році, підтвердивши, що польський літературний простір уважно і тонко реагує саме на українську малу форму.

Окрему, але не менш важливу траєкторію окреслюють Роман Романишин і Андрій Лесів. Їхні арт-книжки для дітей «Війна, що змінила Рондо», «Голосно, тихо, пошепки» були відзначені кількома нагородами Bologna Ragazzi Award, однієї з найпрестижніших у світі дитячої літератури.

І цей факттакож досить промовистий, адже українська книжка заявила про себе на міжнародній сцені не лише через «дорослу» прозу, а й через візуальну мову, яка часто говорить не менш переконливо, ніж текст.

Після 2022: нова хвиля і «Translate Ukraine»

Звісно оминути тему повномасштабного вторгнення також неможливо,  адже саме воно радикально змінило і саму логіку інтересу до України. Те, що раніше відкривалося повільно, через роки перекладів і культурних мостів, раптом стало предметом негайної уваги. За даними Українського інституту книги, лише у 2025 році вийшло 75 перекладів українських книжок у 28 країнах світу. У цьому переліку поруч опинилися Леся Українка і Коцюбинський, і зовсім молоді автори. Наприклад Євгенія Кузнєцова, яку перекладають словацькою, грузинською, литовською, грецькою та фінською та Максим Кривцов, книги якого отимали переклади французькою, португальською, болгарською.

Втім, перекладачі й видавці мають побоювання, що сам по собі інтерес, народжений новинами, не є гарантією тривалості. Він витримає лише тоді, коли тексти пройдуть своєрідний тест на внутрішню цінність та через український досвід торкатимуться універсальних наративів, що є спільними для різних культур і читачів.

Символічним знаком цієї присутності стало й те, що у 2023 році лауреат Букерівської премії Бен Окрі публічно читав вірш Вікторії Амеліної, і це жест, який виходить за межі літератури.