У київській квартирі на вулиці, де наприкінці XIX століття ще пахло незайманою тишею старого міста, маленький хлопчик із надзвичайним зором на форми поставив поруч дві вази – і раптом побачив між ними третю. Невидиму, створену лише порожнечею. Цей випадок, як згадував пізніше Олександр Архипенко, визначив усе його життя.

У цьому матеріалі команда Relocate.to розповідає історію Олександра Архипенка.

Для майбутнього скульптора порожній простір став таким самим матеріалом, як камінь чи бронза. Народжений у Києві 30 травня 1887 року в родині інженера (а вдома – в атмосфері, де цінували мистецтво), він уже змалечку поєднував технічне мислення з художньою інтуїцією.

У Київському художньому училищі він навчався недовго. Олександра відрахували 1905 року – зокрема через участь у студентському русі та конфлікт із надто «академічним» підходом до мистецтва. Але це не зупинило його: вже 1906 року в Києві він бере участь у своїй першій виставці.

Самостійний, безкомпромісний, допитливий – Архипенко з юності шукав у мистецтві нові виміри.

Париж: місто, де народився новий стиль

У 1908 році він вирушив до Парижа – центра, де вирувало світове мистецтво. Монпарнас, кубісти, експерименти з формою – Архипенко опинився у самому осерді авангарду.

Він швидко став своїм у мистецьких колах і вже на початку 1910-х, з 1912 року, викладав у власній школі в Парижі. Саме тут він створив те, що зробило його ім’я легендарним: увігнуті форми замість опуклих, прорізані наскрізь фігури, поєднання кольору зі скульптурою, використання порожнечі як окремого елемента.

Його роботи шокували публіку, викликали суперечки, але саме це й означало, що він рухається вперед.

У 1913 році його «Сімейне життя» (Family Life) прозвучало в Америці як вибух: Арморі-шоу в Нью-Йорку стало точкою, де світу представили «нове мистецтво», і серед його провідників був молодий українець із Парижа.

Переїзд до Америки: нова країна – нове життя

Перша світова війна розірвала мистецькі спільноти Європи. У 1923 році Архипенко разом із дружиною Ангелікою Бруно-Шміц вирушив до США.
16 жовтня 1923 року корабель Mongolia доставив їх до Нью-Йорка.

Того ж року Архипенко писав про свій новий дім:

«Америка — єдина країна, яка не виснажена від війни. Це земля, де буде створюватися велике мистецтво. Америка розпалює мою уяву більше, ніж будь-яка інша країна і втілює більше тієї свободи дій, що означає життя, енергію і рух».

І він сам став частиною цього майбутнього.

У Нью-Йорку Архипенко швидко відкрив власну мистецьку школу. Його ранні роботи вже розкуповували за значні суми, музеї змагалися за право виставляти його твори, а мистецькі критики називали його одним із революціонерів скульптурної пластики ХХ століття.

У 1929 році він став громадянином США – але ще задовго до цього був справжнім світовим митцем.

Америка: творення, викладання і визнання

У США Архипенко прожив більшу частину життя. Він викладав у Нью-Йорку, працював у Чикаго, Сіетлі, в університетах і коледжах Тихоокеанського та Східного узбережжя. Викладання стало невід’ємною частиною його місії: він передавав студентам власне бачення світу, в якому скульптура може рухатися, дихати, бути живою.

1930-ті роки стали періодом його найбільшої активності: участь у виставці Cubism and Abstract Art у MoMA, робота в Українському павільйоні на виставці Century of Progress у Чикаго (1933), викладання у Новому Баухаузі в Чикаго на запрошення Ласло Мохой-Надя.

Він працював з новими матеріалами – пластмасою, акрилом, металом. У 1951 році створив монументальні металеві композиції Iron Figures (близько 4,5 м заввишки) для Університету Міссурі в Канзас-Сіті – приклад того, як геометрія, колір і простір можуть зливатися в масштабний, динамічний синтез.

У 1962 році його обрали до Американської академії мистецтв і літератури – одного з найпрестижніших мистецьких товариств США.

Український вимір: діаспора, допомога та пізнє визнання

Попри життя в Європі й Америці, Архипенко завжди зберігав зв’язок із Україною. Він підтримував українську громаду за кордоном, брав участь в українських виставках, працював для Українського павільйону в Чикаго.

На початку 1930-х він долучався до акцій допомоги жертвам голодомору в радянській Україні: 1934 року Архипенко віддав на благодійний аукціон бронзову скульптуру «Минуле», щоб зібрати кошти для земляків, які страждали від Голодомору.

Українська діаспора завжди вважала його своїм, а він – себе українцем. Водночас на Батьківщині його ім’я довго залишалося майже невідомим: першу велику виставку творів Архипенка в Україні відкрили лише у 2004 році в Києві.

Сучасна Україна поступово повертає собі тих митців, яких свого часу не змогли прийняти імперські системи.

Винаходи та ідеї, які випередили час

Архипенко не лише скульптор – він винахідник.

У 1927 році він запатентував «архипентуру» – апарат для демонстрації змінних, рухомих зображень. На виставці 1928 року цей пристрій став сенсацією. По суті, Архипенко випередив появу сучасних динамічних рекламних щитів і «мерехтливих» бордів: його механічна «картинка» використовувала час і рух як повноцінні художні засоби.

Він також створив жанр «скульптомалярства» – поєднання живопису й скульптури, де колір стає частиною об’єму. Його експерименти вплинули на європейський і американський модернізм і дали нову мову пластики для поколінь митців після нього.

Історія Архипенка — це історія людини, яка не злякалась нового світу. Яка змогла поєднати українське коріння, паризький авангард і американську свободу творчості.

Людини, яка переїхала за океан і побачила в цьому не втрату, а новий шанс.

Сьогодні його історія звучить по-новому й дуже актуально для українців, які живуть за кордоном, будують нове життя й не втрачають себе.

У межах проєкту «Релокація крізь роки» ми розповідаємо про українців, які, опинившись далеко від дому, зуміли зберегти ідентичність та вплинути на майбутнє України. 

Приєднуйтесь до нашого проєкту діліться історіями своїх родин і власними шляхами переїзду. Як ви долали труднощі? Що допомогло вам вистояти? Ваш досвід може надихнути інших так само, як і історія Архипенка.