Українська візуальна артистка й фотографка Ірина Черемісіна відзначена багатьма нагородами у фотоконкурсах, зокрема Black&White International Awards, Tokyo International Foto Awards, Budapest International Foto Awards та інші. Вона вела власний навчальний курс креативної фотографії в Американському коледжі, має публікацію у книзі «100 сучасних українських фотографів», а також кілька арт-колаборацій. Сьогодні її роботи експонуються у Мадриді, Римі, Глазго, Відні, Києві та інших містах.
Цьогоріч Ірина стала співорганізаторкою фотовиставки «Дотики культур. Іспанія та Україна» у Валенсії. В інтерв’ю для Relocate вона не тільки поділилася власною історією переїзду до Іспанії, а й розповіла про підготовку експозиції, її значення для українсько-іспанських відносин і про те, як культурні ініціативи можуть об’єднувати народи.
Від економіста до майстра художньої фотографії
В дитинстві я мріяла стати художником, але не склалося. Отримавши червоний диплом економіста-міжнародника, 18 років працювала у сфері транспортної логістики та метало-торгівлі. Але мене завжди тягнуло до арту, фотографії та хендмейду. Я малювала, робила інсталяції, арт-картини з фетру, фотографувала, навіть вчилась на курсі ботанічної ілюстрації. А в 2022 році, після втрати батька, дому і роботи в Україні саме фотографія допомогла мені пережити чергову міграцію та кризові моменти. Тоді я нарешті зрозуміла, що настав час кардинальних рішень, що можна зробити арт-фотографію частиною нового професійного життя.
Почала вчитися і продовжувала шукати себе в арт-сфері. Від сет-дизайнера і комерційних зйомок на початку я згодом перейшла до художньої та концептуальної фотографії. А зараз працюю з різними медіа. Це цифрова й аналогова фотографія, створення артбуків та колажів. Я дуже вдячна всім, хто трапився на моєму шляху протягом останніх трьох років. Кожен з них є частиною мене і моєї творчості зараз. І я нарешті знайшла себе. Правда.
Арт-сфера — це тривалий марафон
Протягом останнього року я брала участь у кількох виставках в Іспанії та в міжнародних фотоконкурсах, створила власний навчальний курс з креативної фотографії в Американському коледжі. Мої роботи потрапили до книги «100 сучасних українських фотографів», а ще було кілька арт-колаборацій та експозиція в Національному музеї кераміки та мистецтв у Валенсії. Іноді мене питають: як все встигати? Я просто роблю. Все, що можу, і навіть те, що на перший погляд здається мені неможливим. Мій особистий принцип: не спробуєш — не дізнаєшся. Іноді дуже страшно, іноді — дуже важко, але я експериментатор.
У новій професії, коли починаєш з нуля у віці за сорок, вже немає часу на гойдалки та гаяння часу. Треба завжди бути в русі, встигати за сучасним темпом і трендами, а ще краще — бути на крок попереду інших. Тут мені близька фраза Аліси з книги Льюїса Керрола: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити — треба бігти щонайменше вдвічі швидше». Арт-сфера — це тривалий марафон, де варто набратися терпіння й натхнення і бігти, але завжди прислухатися до себе.
Про переїзд до Іспанії
Найважливіше розуміння стосується насамперед сприйняття країни. Іспанію треба зрозуміти, відчути її темп і характер. Спочатку ця ніби-то “повільність” дуже бісить, бо українці звикли вирішувати все швидко і “ще вчора”. Але коли ти дозволяєш собі трішки розслабитися, то розумієш сенс повільного ритму. Тоді нарешті починаєш ловити й цінувати звичайні моменти життя, які і роблять тебе щасливішим.
Мені з першого дня в Іспанії сподобалась відкритість та щирість іспанців. Вони завжди готові тобі допомогти і багато посміхаються. Ну, і сонце, звичайно! Валенсія — це більш ніж 300 сонячних днів протягом року, тому особисто для мене це постійний заряд енергії.
Про страх переїзду і мову
Через війну наша сім’я зазнала великих втрат двічі: спочатку в 2014-му, потім в 2022-му. І що таке мій справжній страх я зрозуміла ще 11 років тому в Донецьку, коли життя моїх дітей в одну мить опинилось під загрозою. З’явилось розуміння, що заради безпеки дітей я готова пережити будь-які зміни, переїзди та умови життя. Якщо порівнювати це зі страхом за життя дітей, то починати все з нуля в іншій країні не страшно. Це просто труднощі, які треба пережити. До того ж я обожнюю іспанську, вона навіть була моєю другою іноземною мовою в університеті. І от, в 2021-му я раптом вирішила почати вчити її заново. Мабуть, то була інтуїція.
Після переїзду я перестала боятися своїх бажань та сумніватися в собі. Стала більше довіряти інтуїції та почуттям. Завдяки попереднім переїздам та адаптаціям в мене круто розвинулася гнучкість. А ще саме в Іспанії я нарешті навчилась знаходити час на відпочинок, чого не вміла робити раніше.
Про виставку «Дотики культур. Іспанія та Україна»
В 2022 році у спільних друзів ми познайомились з Катериною Чуріною, дизайнеркою інтер’єрів. А невдовзі вже стали обговорювати, наскільки схожими між собою здаються деякі звички й побут іспанців та українців. Ми подумали про те, що культурний код природно проявляється у щоденних, простих речах. Тож було б цікаво знайти сімейні колекції предметів іспанського та українського побуту, переплести їх між собою та представити ці поєднання у вигляді стилізованих фото-натюрмортів. Таким чином ми хотіли надихнути українців на вивчення іспанських традицій і надати можливість іспанцям доторкнутися до українського побуту та культури.
Згодом наш проєкт переріс в масштабну колаборацію з Національним Музеєм кераміки та мистецтв імені Гонсалес Марті у Валенсії. Для них, як для національної інституції, було дуже важливо ближче познайомити обидва народи одне з одним. А також надати голос українській діаспорі в Іспанії, аби показати, що збереження національної ідентичності та культури — це можливість і задача не тільки великих музеїв, а й кожної окремої родини.
Наша спільна робота тривала рік. Врешті-решт на експозиції ми презентували 86 експонатів та архівні фотографії сімей, що збирали свої колекції протягом років. А також розповіді про національні традиції та цікаві предмети, які ми знайшли в процесі.
Про творчі проєкти
Кожен проєкт для мене особливий, тому що пережитий мною особисто. Проте «Where is my home?», створений наприкінці 2024 року став дуже важливим.Він присвячений нашому сімейному будинку, якого з 2014 року більше не існує. За допомогою автопортретів у вигляді колажів я досліджую свої спогади, емоції і моменти, що розділили моє життя і життя моєї родини на “до” і “після”. До речі, цей проєкт створений як візуалізація не тільки мого особистого болю та виживання, а й усіх тих українців, які втратили рідні домівки з 2014 року і до сьогодні.
У травні 2025 року «Where is my home?» посів перше місце в категорії «Conceptual/Hybrid» на міжнародному фотоконкурсі Black & White International Awards, чому я дуже радію. Деякі з цих робіт зараз експонуються в Києві на ВДНГ, на виставці, присвяченій темі «Дім».
Також я далі продовжую вчитися. Зараз це великий курс у Сергія Мельниченка та Романа П’ятковки в школі концептуальної та арт фотографії «MYPH». На цьому етапі творчості мені цікаво висловлюватися за допомогою різних медіа. Тому я поєдную фотографію і колажі, створення інсталяцій та артбуків. Обожнюю використовувати в роботі текстиль, папір, вишивку та різноманітні нитки, адже вважаю, що фізичний дотик до матеріалів, з якими я працюю, є надзвичайно важливим для передачі відчуттів та емоцій під час створення проєкту. Але у майбутньому я не виключаю будь-які творчі трансформації. Все можливо. Я ж експериментатор.
Про улюблені речі й відчуття дому
Все, що для мене важливо, зараз зі мною. Єдине, що я поки не змогла забрати, — це новорічні прикраси ручної роботи, які для мене створила мама мого чоловіка. Коли ми вже переїхали з Донецька в Київ, вона якось запитала про ялинку моєї мрії. У моїй уяві одразу народились пряничні будиночки з вершковими візерунками, імбирні чоловічки, кекси з корицею та солодкі карамельні цукерки. Тобто ялинка, яку б візуально хотілось з’їсти. Тоді Людмила Миколаївна сказала, що зробить мені ялинкові прикраси з фетру, аби я мала змогу їх зберегти і передати в спадщину дітям та онукам.
На створення фетрових прикрас у неї пішло 2,5 роки роботи. Усі будиночки іменні — зефірний, карамельний, шоколадний, ківі тощо, і жоден з них не повторюється. Тепер я точно можу сказати, що я власниця абсолютно унікальної ялинки. Адже по деталізації та складності декору новорічних іграшок (а їх загалом вийшло 148) моя ялинка — це “ялинка Фаберже”.
Про бажання та мрії
Я б дуже хотіла, щоб батьки були поруч. А мрії мої знов таки професійні — створювати проєкти, які будуть експонуватися в музеях сучасного мистецтва MoMA, Tate та Guggenheim. Також мрію попрацювати в колаборації з Erik Kessels, Chiharu Shiota та JR, бо вони про масштабне мислення, про креатив та про глибокі сенси. А це, на мою думку, найголовніше, що має бути у великого митця.
