Коли ми говоримо про культурну спадщину, найчастіше уявляємо щось матеріальне: білі барокові храми козацької доби, старі хати-мазанки з охайними подвір'ями, рукописи, картини. Але є інша спадщина — та, яку неможливо замкнути у вітрині. Вона живе і в руках майстрині, яка виводить воском лінію на писанці, і у голосах жінок, що пам’ятають козацькі пісні, і у глині Косова, а також у кримськотатарському орнаменті, у рецепті борщу, який у кожній родині трохи інший, але впізнаваний з першої ложки.
Саме цю живу культуру ЮНЕСКО називає нематеріальною культурною спадщиною. І для України це сьогодні не просто питання престижу. Це ще й спосіб сказати світові, що наша культура не є додатком до чужої історії, не є “регіональним варіантом” чи декоративним фольклором. Вона має власний голос, власну пам’ять і власних носіїв — в Україні та за її межами.
Станом на червень 2026 року Україна має сім елементів у списках нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО: чотири — у Репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства, два — у Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони, і один — у Реєстрі належних практик з охорони. ЮНЕСКО у своєму профілі України подає ці елементи окремо за списками, зокрема петриківський розпис, косівську кераміку, орьнек, борщ, козацькі пісні та програму збереження кобзарсько-лірницької традиції.
Що саме ЮНЕСКО вже визнало українською нематеріальною спадщиною
До Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства від України внесені чотири елементи. Першим у 2013 році став петриківський декоративний розпис — яскрава орнаментальна традиція з Дніпропетровщини, яка давно вийшла за межі сільських хат і побутових речей, але не втратила свого коріння. У 2019 році до списку внесли традицію косівської мальованої кераміки з Івано-Франківщини. Так, посуд та сувеніри з гуцульськими мотивами, стали широко впізнаваною системою образів, кольорів далеко за кордонами України. А саме ремесло і досі передається від майстрів до учнів, тому ЮНЕСКО окремо фіксує цей елемент як традицію Косівської мальованої кераміки, внесену до Репрезентативного списку у 2019 році.
У 2021 році міжнародне визнання отримав орьнек — кримськотатарський орнамент і знання про нього. Для кримських татар це орнамент здавна став мовою символів, адже у ньому закодовані уявлення про дім, родину та зв’язок поколінь. Звісно, орнамент також відігравав і захисну функцію.
Особливо важливо, що орьнек був внесений до списку вже після окупації Криму, коли питання збереження кримськотатарської культури стало не лише культурним, а й політичним.
У 2024 році до Репрезентативного списку ЮНЕСКО увійшла й писанка — українська традиція, у якій звичайне яйце перетворюється на маленький всесвіт із ліній, знаків і кольорів. Ця номінація стала для України особливою, адже уперше український елемент подали як міжнародний — спільно з Естонією, де українські громади також зберігають і передають цю традицію.
Цікаво, що для ЮНЕСКО писанка не стільки великодня окраса, скільки жива практика, де майстриня наносить воском символи й орнаменти, занурює яйце у фарбу, крок за кроком відкриваючи складний малюнок.
Борщ і козацькі пісні: спадщина, яку треба терміново берегти
Але не тільки Репрезентативним списком може похизуватись Україна. Окремо існує і Список нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони. Це не “надзвичайний статус”, як іноді помилково пишуть, а спеціальний список ЮНЕСКО для традицій, які потребують особливої уваги, підтримки й збереження.
І Україна має в ньому вже два елементи.
Перший елемент — козацькі пісні Дніпропетровщини, внесені до списку ЮНЕСКО у 2016 році. Це унікальна співоча традиція, яку сьогодні зберігають переважно старші носії. Її вразливість не в тому, що ці пісні “непопулярні”, а в тому, що вони можуть зникнути разом з людьми, які пам’ятають не лише слова, а й особливу манеру виконання: інтонації, паузи, багатоголосся, внутрішній ритм, контекст, у якому ці пісні колись звучали.
До речі, саме для таких традицій особливо важливими є проєкти на кшталт “Поліфонії”, який досліджує, зберігає та показує живу пісенну традицію українського села. Команда проєкту фіксує нематеріальну культурну спадщину сучасними технологіями та відкриває до неї доступ онлайн. Те, що століттями передавалося від голосу до голосу, сьогодні можна почути, вивчати й переосмислювати — не лише в архівах, а й у відкритому цифровому просторі.
Тож, якщо ви цікавитеся пісенною традицію, тут ви можете почути справжнє звучання традиції і побачити конкретні голоси конкретних людей, які ще встигли передати нам пам’ять.
Другий — культура приготування українського борщу, що була внесена до списку у 2022 році.. клопотаннями Євгена Клопотенка. Це рішення стало одним із найгучніших для України в культурній дипломатії останніх років. Борщ потрапив до списку термінової охорони під час повномасштабної війни, як жива традиція, яку війна поставила під загрозу через переміщення людей, руйнування домівок, втрату локальних традицій і зміну повсякденного життя.
Важливо розуміти, що ЮНЕСКО не “присуджує право власності” на страву в побутовому сенсі. Але воно фіксує, що культура приготування українського борщу є частиною нематеріальної спадщини України. Що у контексті багаторічних спроб росії привласнювати українські культурні маркери та назвати борщ "російським блюдом", має й символічну вагу. Адже нарешті світова інституція визнала борщ саме українською культурною практикою.
Читайте також: Світовий успіх української літератури: 5 книг, які змінили уявлення Європи про Україну
Кобзарі й лірники: не список традицій, а приклад того, як їх зберігати
Сьомий український елемент у системі ЮНЕСКО — це не окрема традиція в Репрезентативному списку, а програма з охорони кобзарсько-лірницької традиції. У 2024 році її внесли до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини.
І це важлива різниця. ЮНЕСКО в цьому випадку відзначає не лише саму традицію кобзарів і лірників, а й те, як Україна працює над її збереженням через навчання, передачу майстерності, відновлення інструментів, спільноти носіїв та живої практики.
Кобзарство й лірництво, нагадаємо, є історичною формою пам’яті, розповіді, духовного співу й мандрівної культури, яка в ХХ столітті пережила катастрофічні втрати.
Що може стати наступним
За інформацією Міністерства культури, серед елементів, які Україна готує або просуває в міжнародному напрямі, згадується технологія виконання вишивки “білим по білому” міста Решетилівка — один із найвпізнаваніших видів української вишивки.
На відміну від яскравої петриківки чи насиченої косівської кераміки, решетилівська вишивка працює з майже невидимою красою, бо ж біла нитка на білому полотні створює унікальне поєднання. До речі про вишиванки маємо дві цікаві статті, одна з яких розповідає чому українська вишиванка схожа на одяг народів Мексики та Палестини, і там можна дізнатись, що вишиванка вже давно занесена до спадщини ЮНЕСКО різних країн, а в Україні її подали тільки цьогоріч. А друга розповість як іноземці відкрили українську вишиванку для Європи.
Паралельно з міжнародними номінаціями в Україні розвивається і Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. На сайті Міністерства культури оприлюднено розділ із національним переліком та наказами про включення нових елементів.
Що насправді дає статус ЮНЕСКО
Статус ЮНЕСКО, звісно, не просто гарна фраза для туристичного буклета, насправді він має кілька практичних наслідків. По-перше, це міжнародне визнання. Коли традиція потрапляє до списків ЮНЕСКО, вона стає видимою для світу як цінність не лише однієї країни, а всього людства. По-друге, це інструмент захисту. У випадку України, яка постійно стикається з культурним привласненням, таке визнання допомагає фіксувати походження, носіїв і контекст традицій. По-третє, це можливість для підтримки та отримання грантів, освітніх програм, майстер-класів, дослідницьких і музейних ініціатив, співпраці між громадами та культурними інституціями.
І по-четверте, це мова для діаспори. Українці за кордоном часто зберігають культуру в дуже практичних формах: організовують майстер-класи з писанкарства, вчать дітей колядок, готують борщ на благодійних подіях, запрошують майстрів, документують родинні рецепти й локальні традиції.
Як українці за кордоном можуть долучитися
Збереження нематеріальної спадщини починається не лише з державних програм, а з дуже практичних речей, які можуть робити самі громади. Особливо за кордоном, де українська культура часто тримається на ініціативі кількох активних людей: вчительки у школі вихідного дня, майстрині писанок, хору при громадській організації, родини, яка щороку збирає сусідів на українську вечерю.
Найпростіший спосіб долучитися — передавати традицію далі. Це можуть бути майстер-класи з писанкарства, петриківського розпису, кераміки, вишивки, традиційного співу або приготування борщу, або ж інших важливих для української культури елементів. Важливо не просто показати красивий результат, а пояснити і контекст, що означають символи, звідки походить техніка, як це робили у вашій родині чи громаді.
Ще один важливий напрям — документування. Якщо у вашій громаді є люди, які знають давні пісні, рецепти, орнаменти, обряди чи ремесла, їх варто записувати на відео або аудіо, фотографувати процес, зберігати пояснення. Для цього не обов’язково мати професійну студію: іноді достатньо телефона, згоди людини й уважного ставлення до її історії.
Українські громади також можуть шукати партнерів на місці: звертатися до бібліотек, шкіл, музеїв, культурних центрів, муніципалітетів. Для таких інституцій статус ЮНЕСКО може бути важливим аргументом: це не просто “національний майстер-клас”, а знайомство з традицією, визнаною частиною світової культурної спадщини.
Читайте також: Голлівуд починався не з червоних доріжок: історія емігрантів з українським корінням
