Бувають моменти, коли культура стає чимось більшим, ніж мистецтво, — способом утримати пам’ять, гідність і зв’язок одне з одним. Народжений у тіні повномасштабної війни Росії проти України, Hotel Continental — Art Space in Exile виріс в один із найпомітніших просторів української культури за кордоном. У розмові з Relocate.to його засновниця Christine Dissmann говорить про виснаження, відданість справі та силу, яка може народжуватися у вигнанні.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Який у вас професійний і особистий бекграунд, і як ваш шлях привів вас до створення Art Space in Exile?

Christine Dissmann: За фахом я режисерка невеликої незалежної театральної компанії в Берліні під назвою theater ogalala. У вересні 2019 року разом із моєю трупою я вирушила потягом у подорож Україною, щоб відкрити для себе країну, яка до того часу залишалася для нас майже порожньою плямою на мапі.

Під час цієї подорожі ми познайомилися з театральними митцями, які запросили нас показати коротку гостьову виставу на GogolFest у Дніпрі. Це запрошення стало початком важливої та плідної творчої дружби між нами та кураторами GogolFest. Згодом ми почали співпрацювати в різних форматах, і одним із результатів цієї співпраці стали дві вистави, які я поставила у 2021 році в Маріуполі разом із молодими акторами й митцями.

Невдовзі після мого перебування в Маріуполі Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. У той момент я відчула потребу зробити більше, ніж просто висловити солідарність словами. Я вирішила започаткувати проєкт, який дав би українцям, що шукали прихистку в Берліні, простір і платформу для роботи, взаємодії та презентації свого мистецтва.

Так народився Hotel Continental — Art Space in Exile. Я назвала його на честь незалежного мистецького центру в Маріуполі, де ми працювали разом із моїми друзями.

Це було дуже спонтанне й неплановане рішення. На той момент у мене майже не було досвіду в культурному менеджменті, і я навіть не уявляла, скільки викликів попереду. Ми починали з простого pop-up-простору, без фінансування і без чіткого плану. Але крок за кроком, разом із неймовірною командою, ми створили культурний центр з нуля — із власною галереєю, повністю обладнаною сценою, звукозаписною студією, танцювальною студією, майстернями і навіть міським садом.

Сьогодні ми формуємо власну програму, організовуємо фестивалі, концертні серії та резиденції, і в багатьох сенсах стали одним із найбільших просторів української культури за межами України.

— У який момент з’явилася ідея створити простір саме для митців у вигнанні? Чи був за цим конкретний досвід, подія або внутрішнє усвідомлення?

Christine Dissmann: Ідея з’явилася в березні 2022 року, коли стало зрозуміло, що ми маємо справу з набагато глибшою і тривалішою кризою, ніж багато хто спочатку уявляв, і що українцям потрібна не лише символічна підтримка, а реальна, суттєва й довготривала допомога.

Для мене українська справа дуже особиста. Особиста — тому що мої близькі друзі перебувають на війні, а деякі мої колеги по театру служать в армії. Але, крім цього, я відчуваю це і як європейка. Я знаю, що в цій глобальній кризі на кону стоять наші цінності.

У цьому сенсі я відчуваю вдячність за те, що змогла знайти спосіб долучитися не лише емоційно, а й практично — і, хай навіть у невеликий спосіб, підтримати правильну сторону в цьому конфлікті.

— Що для вас означає поняття «вигнання»?

Christine Dissmann: Наше розуміння слова «вигнання» дуже змінилося за останні чотири роки.

На початку все було доволі просто: ми хотіли дати українським митцям у Берліні місце, де вони могли б працювати, зустрічатися і проводити час у вигнанні. Згодом ми думали зробити тему вигнання ширшою кураторською рамкою — такою, що включала б інші мігрантські спільноти, відкривала ширші дискусії та поєднувала різні досвіди вимушеного переселення.

Але з часом ми зрозуміли, що наші вже наявні зв’язки з Україною, склад нашої команди, яка приблизно на 80% складається з українців, і історичний масштаб цієї кризи потребують значно чіткішого фокусу. І цим фокусом стала Україна, а ширше — інші країни Східної Європи, які борються за свободу.

Тож сьогодні наша місія полягає не лише в тому, щоб підтримувати переміщених людей з України. Вона також у тому, щоб будувати стабільний культурний міст з Україною: запрошувати до Берліна митців, які досі живуть в Україні, створювати спільні проєкти і підтримувати живий, міцний зв’язок із нашими друзями й колегами в країні.

Тому, якщо відповідати прямо, я б сказала так: ми й далі зберігаємо нашу початкову назву, але вигнання більше не є головним аспектом нашої роботи. Або, можливо, інакше: вигнання стало новою нормою. І навіть більше — вигнання, безумовно, є важким досвідом, але воно також може дати митцям додатковий заряд енергії та творчості, сильнішу потребу в самовираженні й у тому, щоб підняти свій голос.

— Чому саме Берлін став містом для цього проєкту? Яку роль у розвитку простору відіграє місцевий контекст?

Christine Dissmann: Берлін — моє рідне місто, тому в цьому сенсі він став центром проєкту цілком органічно.

Водночас це ще й щасливий збіг, що саме в Берліні живе одна з найбільших спільнот переміщених українців у Німеччині. А це означає, що тут є реальна спільнота, з якою ми можемо працювати і для якої цей простір може мати значення.

Берлін також є містом, яке приваблює творчих людей з усього світу. Тут сильна мистецька інфраструктура і певна відкритість, що дає змогу започатковувати нові проєкти та співпраці. Для українських митців зокрема це місто дає і видимість, і можливості.

Мене й досі вражає, скільки талановитих людей опинилися в Берліні. Саме ця концентрація творчої енергії — одна з причин, чому простір зміг вирости саме так.

— Як повномасштабна війна в Україні вплинула на діяльність простору та його загальний фокус?

Christine Dissmann: Повномасштабне вторгнення і стало причиною заснування цього проєкту, тому в багатьох сенсах воно вплинуло на все.

Воно повністю змінило моє життя, і, природно, від самого початку визначило існування цього простору.

— З якими найбільшими труднощами ви зіткнулися під час запуску та розвитку простору?

Christine Dissmann: Є два великі виклики, які супроводжують нас майже постійно: нестача грошей і боротьба за те, щоб зберегти достатньо особистої енергії для продовження роботи, розвитку і водночас не вигоріти.

Усе, що ми робимо, тримається на пристрасті й відданості. Люди в моїй команді часто працюють дуже багато годин. Вони одночасно виконують кілька ролей, при цьому ще мають адаптуватися до нової країни, вивчати нову мову й дбати про свої родини.

Саме тому підтримання балансу між активізмом і реалізмом вимагає постійної уваги. Емоційні й практичні вимоги цієї роботи величезні, і якщо не бути обережним, та сама відданість, яка тримає проєкт живим, може виснажити людей, які стоять за ним.

— Чи був проєкт або історія митця, яка особливо вас змінила чи надихнула?

Christine Dissmann: За майже чотири роки існування Hotel Continental я зустріла дуже багато зворушливих і надихаючих проєктів, а також надзвичайно сильних життєвих історій людей, які проходили через наш простір.

У певному сенсі вся українська нація, яка вже понад чотири роки тримає оборону проти ворога, є для мене величезним джерелом натхнення. Це нагадування — ніколи не здаватися і ніколи не втрачати віри.

Якщо ж назвати один конкретний проєкт, я б виділила міжнародний муральний проєкт The Wall Каті Тейлор із Port of Culture у Києві. Нам пощастило стати його частиною, і для мене це досі видатний приклад плідної співпраці між українськими та міжнародними митцями.

Я також дуже захоплююся роботою Іллі Разумейка та його команди Nova Opera. Його опери — просто виняткові.

Але передусім моє серце — з багатьма творчими людьми в Україні та за її межами, які, попри все, не перестали писати музику, малювати, писати тексти, знімати, фотографувати, створювати дизайн, вигадувати нове, грати музику. Саме їхня наполегливість робить культурну сцену України сьогодні однією з найживіших у світі.

— Яким ви бачите розвиток Art Space in Exile у найближчі три-п’ять років?

Christine Dissmann: Мій план дуже чіткий: бути поруч з Україною, поки триває війна, — і після неї, скільки б це не тривало, і, звісно, за умови, що ми зможемо знайти фінансові ресурси для продовження роботи.

Особливо важливим для мене є саме це «після». Частина мого довгострокового бачення — повернути Hotel Continental — Art Space in Exile в Україну, щойно ситуація дозволить це зробити. У такий спосіб я хотіла б, хай і в скромній формі, долучитися до відбудови країни і водночас створити природне завершення берлінської історії Art Space in Exile.

У певному сенсі я хотіла б, щоб одного дня цей проєкт більше не належав вигнанню.

— Що б ви порадили українським митцям, які зараз шукають свій шлях за межами України?

Christine Dissmann: Митці майже всюди живуть у доволі нестабільних умовах, а вигнання — де б воно не відбувалося — рідко робить це простішим.

Тому моя порада дуже базова, прагматична і, можливо, навіть трохи нудна. Але чесна. Де б ви не були, вчіть місцеву мову — і вчіть усе інше, що можете. Намагайтеся якомога швидше виходити з «бульбашки вигнання». Будьте проактивними. Шукайте можливості. Шукайте свої шанси і боріться за них.

Ці шанси справді існують. Але в більшості випадків ніхто просто так не покладе їх перед вами. За ними потрібно йти самим.

А мистецтво приходить після.