Коли люди опиняються далеко від дому, особливо гострою стає потреба не втратити власний голос. Для українців за кордоном культура сьогодні — це про спосіб залишатися собою, знаходити одне одного і будувати нові зв’язки з країною, яка стала тимчасовим прихистком. У Вільнюсі до Дня вишиванки сотні українців і литовців зберуться у спільний хор, щоб разом прожити досвід єдності через спів. У розмові з Relocate.to ініціаторка Vyshyvanka Choir Марина Пилипенко розповідає, чому саме хор став мовою цієї події, як народжувався репертуар і що українська культура може сказати про себе в Литві саме зараз! 

— Як народилася ідея зробити у Вільнюсі саме спільний українсько-литовський хор до Дня вишиванки?

Марина Пилипенко: Чотири роки тому, після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, я опинилася в Литві, як і тисячі українців.

Викликом стало зберегти свою ідентичність і якісно інтегруватися в литовське суспільство. І я почала спостерігати та вчитися у литовців.

Я помітила, скільки уваги тут приділяють своїй ідентичності. Найбільше мене вразив і дуже надихнув фестиваль литовської пісні Dainų šventė — символ стійкості литовської культури. Коли я побачила і почула хор із 17 000 хористів, які разом співають литовські пісні, і відчула, який це має ефект на формування світогляду й особистості, я зрозуміла, що хочу зібрати тут співочих українців, аби через мистецтво не лише зберігати, а й розвивати українську культуру.

Я хоровий диригент за освітою і покликанням. Із 19 років керую хорами. Зараз у Вільнюсі я керую хором SAVI та чоловічим ансамблем Avanti Vilnius. Саме з ними я поділилася цією ідеєю — і вони гаряче мене підтримали. Я також презентувала ідею Посольству України в Литві й отримала підтримку, поділилася нею з друзями та знайомими з українських спільнот — і теж отримала підтримку. І все почало складатися. Це стало підтвердженням того, що ідея єднання через звук на часі для обох народів.

Я написала грант до мерії Вільнюса і почала підготовку: думати про аранжування пісень, збирати охочих — українські й литовські колективи. Я думала, що, можливо, вдасться зібрати близько 200 людей, а зараз це вже понад 300 за попередніми списками.

Цей хор — не просто музична подія. Це живий доказ того, що українська культура в Литві не просто «виживає», а стає частиною європейського багатоголосся.

— Чому для цієї події ви обрали саме День вишиванки? Що в цій даті найточніше відповідає ідеї проєкту?

Марина Пилипенко: Для мене День вишиванки — ідеальна дата, адже вона символізує візуальний код нашого народу, так само як пісня — код звуковий. Українці — співоча нація.

Хор на площі — це жива вишиванка, де кожен учасник є окремим стібком, а разом ми створюємо єдиний візерунок звуку.

Особливо мені відгукується те, що це свято не «спущене зверху», а народилося як низова ініціатива Лесі Воронюк. Воно сучасне й актуальне, бо об’єднує українців удома та за кордоном навколо спільних сенсів. Цього року День вишиванки святкує свій 20-річний ювілей. Створення масштабного хору допоможе гучно відзначити це ювілейне свято разом із литовською спільнотою.

Але справжнє тепло дарує те, що багато литовських друзів одягнуть українські вишиванки на знак солідарності, а литовські хори виступлять у своїх національних костюмах. Це буде неймовірна палітра: наше спільне коріння, вплетене в один візерунок. Коли бачиш литовця у вишиванці, розумієш: ми не просто співаємо разом, ми дихаємо одним повітрям свободи.

— Сьогодні День вишиванки давно вийшов за межі простої традиції. Що він означає для українців за кордоном — особливо в час війни?

Марина Пилипенко: Сьогодні День вишиванки для українців за кордоном — це не просто про вбрання. Це наш маніфест присутності. У час війни це свято стає одним із способів плекати свою ідентичність. Воно дозволяє нам не розчинитися в іншому середовищі, а навпаки — якісно інтегруватися в нього, зберігаючи та підсилюючи своє коріння.

Для мене особисто це свято — про збереження своєї суті та відчуття себе частиною цілого. Це момент віднайдення «своїх». Коли ми вдягаємо вишиванки та збираємося разом для співу, ми ніби переносимо візуальний візерунок нитки у звукове полотно. Ми створюємо територію дому там, де ми є зараз. Це живе спілкування, де кожен голос переплітається з іншим, як нитки на полотні, створюючи невидиму, але міцну вишиванку нашого спільного духу.

— Що для вас було головним у задумі цієї події: підтримати українців у Литві, показати українську культуру литовцям чи створити простір, де ці два досвіди можуть прозвучати разом?

Марина Пилипенко: Мені було важливо створити простір, де українці й литовці можуть прожити спільний досвід через спів. Для мене це не просто культурна подія чи концерт — це об’єднання через спільне звучання. Власне, об’єднання звуком — це філософія всіх моїх творчих проєктів та активностей.

У спільному співі є щось дуже особливе: люди починають звучати разом, слухати одне одного, відчувати себе частиною чогось більшого. І це той досвід, який складно пояснити словами — його треба прожити.

Так, для цього потрібно трохи зусиль: вивчити мелодію, текст, налаштувати слух і голос. Але момент, коли багато людей починають співати разом, створює дуже сильне відчуття єдності й присутності. І мені хотілося, щоб саме цей досвід став головним у цій події.

— Чому ви вирішили говорити про єдність саме через хор? Що цей формат дає такого, чого не дав би звичайний концерт чи інша культурна подія?

Марина Пилипенко: Для мене хор — це дуже наочний образ суспільства, яким воно могло би бути в ідеалі. Тут є спільна мета, але водночас кожен має своє місце, свій голос і свою роль.

У хорі неможливо існувати окремо від інших: потрібно слухати, відчувати, підтримувати спільне звучання. І при цьому не зникати в ньому, а навпаки — максимально точно проявляти себе серед своїх однодумців.

Мабуть, саме тому мене так приваблює цей формат. Бо це вже не про поділ на артистів і глядачів, як у звичайному концерті. Хор створює простір співучасті, де гармонія народжується завдяки різним голосам, які вчаться звучати разом.

У програмі буде і хоровий інтерактив — vocal circle, де кожен із глядачів зможе відчути себе частиною великого хору. Ми буквально будемо «малювати» голосами візерунок вишиванки — спільне звучання, створене різними людьми тут і зараз.

І, мабуть, унікальність цього проєкту ще й у тому, що для частини учасників це буде перший досвід співу в хорі й, можливо, навіть перший вихід у світ як співака. Хтось лише нещодавно доторкнувся до цієї форми, хтось уперше відчув і красу, і складність цього процесу.

А хтось, можливо, вперше в житті проживе дуже важливий досвід — чути інших, не втрачаючи при цьому власного голосу.

— У проєкті беруть участь і професійні колективи, і аматори, і родини, і студенти. Чому вам було важливо, щоб ця подія не обмежувалася лише професійним середовищем?

Марина Пилипенко: Цей проєкт від самого початку — про об’єднання. Мені важливо створювати простір, де можуть звучати разом дуже різні люди: професійні співаки, аматори, діти, студенти, родини.

Бо хор для мене насамперед про взаємодію. Про те, як люди з різним досвідом вчаться чути одне одного й створювати щось спільне.

Так, у когось більше музичного досвіду, у когось менше. Але саме в цьому і є цінність процесу. Досвідчені учасники можуть надихати й підтримувати тих, хто тільки починає, а ті, хто вперше приходить у хор, часто приносять дуже живу енергію, відкритість і щирість.

Мені здається, це дуже близько і до того, яким могло би бути суспільство: коли ми не змагаємося, хто кращий, а вчимося прислухатися до тих, хто має більше досвіду, і водночас підтримувати тих, хто лише пробує, шукає свій голос і набирається сміливості звучати.

І мені особливо подобається, що в цьому проєкті інколи саме діти стають провідниками у світ музики для дорослих. Коли досвідчені юні співаки допомагають тим, хто, можливо, лише зараз наважився вперше заспівати публічно. У цьому є щось дуже чесне й дуже людяне.

— Як ви бачите сьогодні українську спільноту в Литві? Чи змінився її внутрішній запит за останні роки?

Марина Пилипенко: З 2022 року українська спільнота в Литві дуже виросла. Є запит на живий зв’язок між людьми, на відчуття спільності, на простір, де можна бути разом не тільки через складні новини чи волонтерство, а й через культуру, спів, традицію, спільну присутність.

Саме тому мені захотілося створити цю подію. Не просто концерт, а простір зустрічі українських спільнот, де можна разом заспівати, відчути одне одного душею і серцем через спільну пісню.

Після виконання основних хорових творів ми будемо водити хороводи на площі — і для мене це теж дуже символічно. Бо хоровод — це про коло, в якому люди бачать одне одного, тримають спільний ритм і створюють живу єдність через рух і голос.

І навіть якщо не всі українці Литви долучаться до цієї події, мені важливо, щоб такі простори з’являлися. Бо саме через них поступово народжується відчуття спільноти, яка не просто живе поруч, а справді починає звучати разом.

Для мене важлива не лише сама кульмінація проєкту — спільна зустріч 23 травня. Важливий увесь процес підготовки до неї. Кожна спільнота, кожен колектив щотижня збирається і готується до цієї події.

Регулярно проходили й спільні репетиції в Українському центрі, де зустрічалися представники різних колективів, а також люди, які не є частиною хорів, але люблять і вміють співати.

І мені дуже подобається, що вони мають можливість долучитися до цього спільного багатоголосся, освоїти новий для себе спосіб самовираження через хоровий спів і відчути себе частиною великого спільного звучання.

— У програмі заявлені українські й литовські твори. Як ви добирали репертуар? Які саме пісні виконуватимуть під час події? Чому ви обрали саме їх?

Марина Пилипенко: Репертуар для цього проєкту ми добирали не лише за музичним принципом, а насамперед за сенсом і відчуттям спільності, яке може народитися через ці твори.

Спочатку я думала про те, яка пісня могла би справді об’єднати людей у спільному звучанні. І так виникла ідея виконати «Молитву за Україну». Для мене це один із найважливіших музичних символів сьогодні — твір, який дуже глибоко відгукується українцям у теперішніх реаліях.

Наступні пісні ми вже обирали більш колективно. Я радилася з колегами, ми запускали опитування в соцмережах серед української й литовської спільнот, питали, які твори люди хотіли б почути у виконанні спільного хору. Було дуже багато варіантів, і мені здається важливим, що цей репертуар народжувався саме в діалозі.

Так у програмі з’явилася пісня «Козаки». Вона звучить дуже потужно — як символ незламності, сміливості й свободи. Для мене образ козака сьогодні дуже перегукується з образом сучасного українського захисника.

Я дуже вдячна авторам — Кирилу та Валентину Момотам — за дозвіл на виконання твору. А аранжування для спільного хору створив дніпровський аранжувальник Андрій Карачун. І для мене це теж дуже символічна історія, бо він працював над музикою навіть попри постійні відключення електрики, використовуючи генератори. У цьому теж відчувається велика сила й відданість людей своїй справі.

Литовська частина програми також народилася через співпрацю й діалог. Литовські колеги запропонували твір Eglė Sirvydytė «Mano namai», і я дуже вдячна за можливість виконати його разом.

А після основної хорової програми ми хочемо взагалі стерти межу між сценою й глядачами. Відбудеться вокальне коло — vocal circle, яке проведе Наталя Прокопович. Ідея в тому, щоб хор виник уже не тільки серед учасників проєкту, а й просто між усіма людьми на площі.

— Чи були композиції, які ви хотіли включити, але зрештою відмовилися? Якщо так, то чому?

Марина Пилипенко: Так, насправді мені дуже хотілося включити більше литовських композицій і складніших хорових аранжувань. Литовська хорова культура неймовірно сильна, і завдяки традиції Dainų šventė багато литовських колективів мають великий досвід спільного багатоголосого співу та знають дуже красиві хорові твори.

Але в якийсь момент я зрозуміла, що для цієї події для мене важливіше не показати максимальну складність чи професійність репертуару, а створити простір, де українці й литовці справді можуть зазвучати разом.

Тому я свідомо обирала твори, які можуть об’єднати людей із дуже різним досвідом — і професійних співаків, і тих, хто, можливо, вперше співає у великому хорі. Для мене головним було не вразити, а дати людям можливість відчути спільне звучання й прожити цей досвід разом.

— Як ви думаєте, що українці мають відчути після цього хору?

Марина Пилипенко: Коли живеш далеко від дому, дуже легко почати відчувати самотність і відірваність — ніби твій голос звучить окремо від інших. І мені б дуже хотілося, щоб після цієї події українці відчули протилежне: що вони не самі, що вони є частиною великого живого спільного звучання.

Щоб через спів, через голоси поруч, через спільне дихання люди знову відчули свій зв’язок з Україною, зі своєю культурою, зі своєю ідентичністю.

А водночас — і зв’язок із литовським суспільством. Відчуття того, що ми можемо бути різними, говорити різними мовами, мати різний досвід, але все одно знаходити гармонію й створювати щось спільне разом.

І мені дуже хотілося б, щоб для когось ця подія стала не лише одноразовим досвідом, а початком чогось більшого. Можливо, хтось після цього наважиться долучитися до постійного хору, якщо раніше не співав у колективі. А хтось, можливо, навіть почне створювати свої простори для спільного співу й таких зустрічей.

Бо мені здається, що сьогодні людям дуже не вистачає саме таких моментів — коли можна бути разом не через тривогу чи проблеми, а через живе спільне звучання, радість і присутність одне одного.

— А що, на вашу думку, мають винести з цієї події литовці?

Марина Пилипенко: Мені б дуже хотілося, щоб литовці винесли з цієї події не лише відчуття підтримки України, а й щось важливе особисто для себе.

Бо цей проєкт — не тільки про допомогу українцям чи солідарність у складний час. Це ще й можливість через спільний спів відчути, як народжується зв’язок між людьми, які мають різний досвід, різну мову й різні історії, але можуть створити щось дуже живе й цілісне разом.

Мені здається, що сьогодні всім суспільствам дуже потрібен досвід такої єдності — коли люди не просто співіснують поруч, а починають чути одне одного. І хор дуже красиво це показує.

І, звичайно, для мене важливо, щоб у цій події литовці також відчули нашу вдячність. Бо українці в Литві вже багато років відчувають величезну підтримку, відкритість і людяність з боку литовського суспільства. І цей спільний спів для мене — ще й спосіб сказати «дякую» не лише словами, а через спільне переживання, музику й присутність разом.

— Що в організації такого проєкту було найскладнішим?

Марина Пилипенко: Кожен етап цього проєкту має свої складнощі, і, мабуть, найбільший виклик — це обсяг комунікації та постійна організаційна робота. Підготовка такого проєкту займає дуже багато часу, творчого й людського ресурсу.

Але, якщо чесно, для мене найцікавіше в цьому процесі — те, як складність перетворюється на можливість. Наприклад, під час підготовки я значно покращила свою литовську мову. Я почала більше говорити, дозволяти собі говорити так, як можу, навіть якщо не ідеально. До проєкту я на це не наважувалася.

І дуже важливо, що я відчула велику підтримку з боку литовців. Вони справді заохочують говорити литовською, спокійно ставляться до помилок, і це створює дуже безпечний простір для навчання.

Тому для мене ця складність виявилася не бар’єром, а навпаки — можливістю стати ближчою до людей і до країни, в якій я зараз живу, і дозволити собі звучати вільніше.

Я вважаю справжньою перемогою те, що мені вдалося зібрати нашу маленьку, але дуже професійну команду. Коли до нас долучилася Тетяна Василькевич як координаторка, проєкт отримав «друге дихання» — вона стала тією людиною, без якої весь цей складний механізм не запрацював би так злагоджено.

— Чи хотіли б ви, щоб Vyshyvanka Choir став не одноразовою подією, а форматом, який продовжиться далі?

Марина Пилипенко: Мені подобається ідея, щоб Vyshyvanka Choir не залишався одноразовою подією, а перетворився на сталий формат, який матиме продовження.

Я надихалася фестивалем пісні Dainų šventė, який відбувається раз на чотири роки. З огляду на масштаб і ті організаційні зусилля, яких потребує подібна подія, формат раз на чотири роки видається цілком обґрунтованим і збалансованим.

Водночас, якщо проєкт отримає належне фінансування, команду та необхідні ресурси, я була б щиро зацікавлена в тому, щоб зробити цей захід щорічним. Це відкрило б більше можливостей для розвитку спільноти та розширення його впливу.