У Києві презентували мистецький проєкт «Kobzar. Litopys. Nezlamnist», який переосмислює образ кобзаря як живу культурну функцію — голос людини, що проживає свій час, фіксує його у слові й музиці та передає далі. На одній сцені з Національною капелою бандуристів виступили Тарас Тополя, Арсен Мірзоян, Сергій Василюк, Катерина «Пташка» Поліщук, Тарас Компаніченко та NOEN. Разом їхні пісні, поезія й особистий досвід склали сучасний музичний літопис України.

Українська історія завжди мала свій голос. Колись її передавали Волхви та Кобзарі — від покоління до покоління, у думах і піснях, зберігаючи пам’ять про те, ким ми були, за що боролися, що любили і що не мали права забути. Сьогодні цей літопис продовжується. Саме ідея тяглості архетипу Кобзаря — мудреця, носія знання, пам’яті та голосу свого часу — крізь тисячолітню культурну традицію України стала наскрізною для мистецької саги «Kobzar. Litopys. Nezlamnist».

У сучасному прочитанні цей архетип не належить лише минулому. Його функцію перебирають на себе люди, які безпосередньо проживають події свого часу і фіксують пережите мовою мистецтва.

Саме тому Тарас Тополя, Арсен Мірзоян, Сергій Василюк, Катерина «Пташка» Поліщук, Тарас Компаніченко та NOEN вийшли на сцену разом із Національною капелою бандуристів не просто як відомі виконавці. Їхні пісні, особистий досвід і голоси стали частинами сучасного мистецького літопису України.

Архетип Кобзаря — жива культурна функція

В основі авторської концепції Олеся Журавчака — архетип Кобзаря як наскрізний образ української культури. Це ширше, ніж історичний образ мандрівного співця з бандурою чи кобзою. У проєкті Кобзар осмислюється як жива культурна функція — носій пам’яті, мудрості, правди та зв’язку між поколіннями. У цьому сенсі проєкт розкриває тяглість архетипу мудреця, волхва, кобзаря — людини, яка не лише є свідком свого часу, а й зберігає його досвід у слові, музиці та пам’яті й передає далі.

Від покоління до покоління змінюються форма, інструменти та музична мова, але залишається сама культурна функція. Сьогодні кобзарями стають ті, хто проживає війну і фіксує її мовою мистецтва. Саме тому проєкт не реконструює кобзарську традицію — він шукає її сучасний прояв.

Три слова у назві визначають цю концепцію:

Kobzar — голос і пам’ять, що проходять крізь покоління.

Litopys — історія, яку ми пишемо сьогодні.

Nezlamnist — сила народу зберігати себе і продовжувати свою історію.

«Для мене принципово важливим є поняття літопису. Історію згодом досліджують, осмислюють і трактують історики. Літопис фіксують люди, які безпосередньо проживають свій час. Колись такими голосами були волхви, мудреці, кобзарі. Вони зберігали пам’ять і передавали її наступним поколінням через слово, музику, думу, пісню. Сьогодні цю функцію продовжують наші музиканти, поети, військові, автори — люди, які самі є учасниками й очевидцями подій. Саме тому “Kobzar. Litopys. Nezlamnist” — це спроба через архетип Кобзаря показати тяглість нашої культури і водночас створити мистецький літопис того, що ми проживаємо сьогодні», — говорить Олесь Журавчак, автор ідеї, продюсер та режисер проєкту.

Колективний голос покоління

Особливість «Kobzar. Litopys. Nezlamnist» — у людях, голосами яких цей літопис створюється. Кожен із солістів та авторів має власний досвід захисту України: хтось безпосередньо служив або продовжує служити, хтось став військовим волонтером, хтось пережив полон, а хтось перетворив власний досвід війни на музику.

Тарас Тополя — лідер та співзасновник гурту «Антитіла», вокаліст і автор пісень. Після початку повномасштабного вторгнення став до захисту України, виконував завдання та працював парамедиком.

Арсен Мірзоян — автор-виконавець і волонтер, який із 2014 року звертається у своїх піснях до досвіду війни та людей, які віддають за Україну найдорожче, а як військовий волонтер допомагає Силам оборони.

Сергій Василюк — музикант, композитор і лідер гурту «Тінь Сонця», який пройшов шлях від стрільця 130-го батальйону територіальної оборони Києва до мінометника та аеророзвідника і продовжує військову службу.

Катерина «Пташка» Поліщук — військовослужбовиця, акторка та поетеса, чий спів під час оборони «Азовсталі» навесні 2022 року почула вся країна. Після російського полону вона продовжила службу та творчість.

Тарас Компаніченко — кобзар, музикант, дослідник та реконструктор української пісенної спадщини, який разом із «Хореєю Козацькою» повертає до сучасного культурного простору твори різних епох — від козацьких дум і барокових псалмів до пісень Української революції 1917–1921 років. Із початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав ЗСУ.

NOEN — Олександр Березовський — київський інді-поп артист, ветеран російсько-української війни та капітан СБУ, який цього року представив дебютний концептуальний мініальбом «Один рік» за підтримки Українського культурного фонду.

Разом із Національною капелою бандуристів ці автори й виконавці стали колективним голосом покоління, яке продовжує кобзарську традицію в умовах війни. Не наслідуючи кобзарів минулого буквально, вони продовжують головну функцію цього культурного архетипу — фіксувати свій час і передавати пережите наступним поколінням.

«У цьому проєкті поєднана творчість та українська історія. “Kobzar. Litopys. Nezlamnist” викарбовує через музику моменти нашого сьогодення. Очевидно, що цей проєкт залишиться помітним на десятки років вперед, а станом на зараз даватиме наснагу і сили боротися усьому українському народові. Адже музика завжди мала магічну силу надихати і давати енергію для руху вперед», — зазначив Тарас Тополя.

Пісні, що стають літописом

Центром мистецької саги стала Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. І. Майбороди — один із найстаріших професійних музичних колективів України, у звучанні якого поєдналися кобзарська традиція, бандурне виконавство та професійна хорова культура.

У проєкті десятки бандур, потужне чоловіче багатоголосся та оркестрова група стали основою для нового прочитання сучасної української авторської музики.

У концертній програмі прозвучали 12 композицій, серед яких «Меч Арея» та «Мчать козаки» Василя Лютого, «Завжди Україна буде» Тараса Компаніченка, «Молитва за перемогу» Едуарда Драча, «Говори зі мною» Олександра Березовського на слова Юрія Іздрика, «Спи маленький Козачок» Анатолія Сухого, «Українське сонце» Сергія Соловія, «Моя країна» Арсена Мірзояна, «Фортеця Бахмут» Тараса Тополі та Сергія Вусика, «Дике Поле» YARMAK та інші твори сучасних українських авторів.

У концепції проєкту ці композиції — не просто концертний репертуар. Кожна з них фіксує переживання, події, настрої та досвід свого часу, а разом вони формують музичну тканину сучасного літопису. Принциповою складовою проєкту стало нове оркестрове та хорове прочитання цих творів. Спеціальні аранжування Ярослава Карпіва, Олега Кунтого, Євгена Петриченка та Усеїна Бекірова поєднали сучасну авторську музику з потужним чоловічим багатоголоссям, оркестровим звучанням та унікальним тембром десятків бандур. Так композиції різних авторів перестали існувати як окремі концертні номери й стали частинами єдиної музичної драматургії мистецької саги.

Поезія як безпосереднє свідчення часу

Важливою складовою сучасного літопису стало живе поетичне слово. Зі сцени прозвучала поезія Павла Вишебаби, Ярини Чорногуз та Петра Маги, вплетена в загальну драматургію проєкту. Пісня і поезія тут виконують спільну функцію: фіксують не лише події, а й людський досвід їхнього проживання — те, що відчуває, бачить і осмислює конкретна людина, яка перебуває всередині свого часу. Саме через музику і слово «Kobzar. Litopys. Nezlamnist» з’єднує родову пам’ять, історичний досвід і сучасну українську ідентичність у єдине культурне полотно. Так архетип Кобзаря отримує ще один сучасний прояв: голос окремої людини стає частиною колективної пам’яті покоління.

Не лише концерт: сценічний, аудіо-, відео- та нотний літопис

Концертна презентація — лише одна з форм існування «Kobzar. Litopys. Nezlamnist». Одна з ключових задач проєкту — перетворити пісні та поетичні тексти, народжені під час війни, на сучасний мистецький літопис — сценічний, аудіо-, відео- та нотний. Те, що прозвучало зі сцени, має бути не лише почуте глядачем тут і зараз, а й зафіксоване та збережене — у відеозаписі, аудіоматеріалах, аранжуваннях і партитурах. Диригентами концерту стали Юрій Курач, генеральний директор, художній керівник і головний диригент Національної заслуженої капели бандуристів України, та Олексій Бояр, диригент-постановник проєкту. Відеозйомку концерту очолила режисерка-постановниця та продюсерка Світлана Рихлюк, відома роботою з великими фестивалями, концертами, культурними та телевізійними проєктами, серед яких FANCON, Comic Con Ukraine, White Nights, Головна ялинка України на Софійській площі, VIDEOZHARA та міжнародний проєкт «Тиждень України» у Вашингтоні.

За словами голови Благодійного фонду «Омріяна країна», який здійснює реалізацію проєкту, Олексія Толкачова, завдання проєкту — не лише створити концерт, а й допомогти українцям більше відчути власну ідентичність та силу:

«Роль цього проєкту — мобілізаційна. Це не розвага. Це не про музику як втіху вашого духу. Це мобілізаційна роль. Щоб українці, по-перше, себе краще ідентифікували, по-друге, щоб ми наснажувалися, і, по-третє, я думаю, цей проєкт піде як до Збройних сил України, так і за кордон».

Одна з гостей концерту так описала свої враження:

«Піднесення, ностальгія, відчуття переможності, єдності, і також суму, тому що було багато драматичних історій. Але позитивні відчуття переважають: дуже потужно, дуже по-українськи, дуже красиві голоси. За дуже довгий час тяжких переживань — це щось дуже світле і надихаюче»

Концертна презентація у Культурному центрі «Печерськ Палац» стала першим публічним етапом проєкту. Наступним стане презентація відеоверсії мистецької саги «Kobzar. Litopys. Nezlamnist», яка буде доступна для перегляду на YouTube.

Для автора ідеї, продюсера та режисера проєкту Олеся Журавчака принципово, щоб «Kobzar. Litopys. Nezlamnist» не залишився подією одного вечора. Його завдання — зафіксувати голоси цього покоління і створити культурний матеріал, який продовжить існувати після завершення концерту.

Саме так розкривається наскрізна ідея проєкту — тяглість архетипу Кобзаря крізь покоління та епохи: від родової пам’яті — через живе свідчення сучасників — до пам’яті наступних поколінь. Змінюються люди, інструменти, музичні форми та способи фіксації. Але залишається потреба народу мати тих, хто пам’ятає, осмислює, фіксує і передає далі.