Георгій Зантарая — голова Святошинської РДА, перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, триразовий чемпіон Європи, президент федерації дзюдо Києва. Шестирічним хлопчиком він разом із родиною втік від війни в Абхазії до Києва, а його рідний дім і досі під окупацією російської федерації. Тож коли Георгій говорить про людей, які були змушені виїхати з України, він говорить про те, що пережив сам. Ми поговорили про земляків за кордоном, про район, який живе й відновлюється попри війну, і про день, коли всі нарешті зустрінуться вже не онлайн, а на рідних вулицях. Читайте подробиці в матеріалі.
За різними оцінками, мільйони українців зараз живуть за кордоном. Що б Ви хотіли сказати мешканцям Святошинського району, які були змушені виїхати?
Найперше хочу сказати одне: я нікого не суджу. І кажу це не просто так. Я сам знаю, що таке покинути дім через війну, бо пройшов через це ще дитиною. Народився я в Абхазії, Грузія. Коли мені було шість, через війну наша сім’я змушена була все залишити й переїхати до Києва. Дім, у якому я народився, досі під окупацією, ми туди не їздимо вже понад тридцять років. Тож те, що сьогодні переживають люди, я розумію не з чужих слів. Я це прожив сам.
Саме тому людям, які виїжджали, я не маю жодного права дорікати. Кожен робив це не від хорошого життя. Хтось вивозив дітей просто під сиренами, хтось уже не мав куди повертатися, бо будинку більше не існувало. Ці рішення часто приймалися за одну ніч, з однією валізою в руках. І це страшно.
І тому мені так хочеться сказати вам найпростішу річ. Ви нікуди не зникли. Ви так само наші. Байдуже, у якому місті ви зараз прокидаєтеся, у Варшаві, Берліні чи Торонто, Святошинський район лишається вашим. Ми радіємо кожній вашій добрій новині: знайшли роботу, діти влаштувались до школи, стало трохи легше. І водночас чекаємо. Бо дім, у справжньому сенсі, це не адреса в документах. Це двір, у якому ти виріс, сусіди, яких знаєш з дитинства, дорога, якою щоранку ходив до школи.
Чи вважаєте Ви, що люди, які сьогодні живуть за кордоном, залишаються частиною громади свого району?
Так, і я в цьому впевнений. Громада це насамперед не про прописку. Це про те, чи болить тобі за це місце. Як би пафосно це не звучало.
А я бачу, що болить. Люди з-за кордону, за тисячі кілометрів, читають новини району, переказують гроші рідним, збирають гуманітарну допомогу для сусідів, донатять на армію, розпитують, як там їхній будинок, чи вистояв двір. Хіба це схоже на людину, яка все забула? Навпаки. Іноді ті, хто далеко, тримаються за дім навіть міцніше, ніж ті, хто щодня по ньому ходить.
Тому що як показує життєва істина: по-справжньому починаєш цінувати лиш тоді, коли втрачаєш. Тож для мене відповідь очевидна. Де б ти не був, твоя історія зі Святошином не закінчилася. Вона просто триває в іншому місці.
Як за ці роки змінився Святошинський район? Яким його можуть побачити люди, які не були вдома кілька років?
Війна змінила всіх нас. Змінила й район, було б дивно вдавати, що ні.
Є місця, куди прилітало, і сліди від цього нікуди не поділися, є місця куди, на жаль, і продовжує прилітати. Є будинки, які ми досі відновлюємо, а є, які тепер і не впізнаєш, бо після відновлення вони отримали нове життя. Про це чесно треба говорити. Але поряд із цим Святошин живе своїм звичайним життям. Відкриті школи й садочки, працюють лікарні, комунальники виходять на роботу щоранку. Ми латаємо дахи, ремонтуємо те, що можна відремонтувати, впорядковуємо двори й сквери, наскільки дозволяють час і кошти.
А ще, знаєте, мені здається, людина, яка повернеться, першим ділом помітить зміни навіть не в стінах. Вона помітить зміни в людях. Ми стали уважнішими одне до одного. Навчилися допомагати без зайвих слів. І, як не парадоксально, стали сильнішими.
Які зміни у районі стали для Вас найважливішими, попри всі виклики війни?
Як для мене, найголовніше просте. Район жодного дня не зупинився. Були важкі зими без світла та тепла, були ночі під тривогами та обстрілами. І попри все це освіта працювала, медицина працювала, соціальні служби працювали, двори прибиралися. Тому що місто не має права просто стати на паузу. Так, важко, але ми повинні працювати і жити далі.
Але я завжди кажу: за кожним таким пунктом стоять живі люди. Вихователька, яка під звуки сирени веде дітей в укриття. Лікар, який приймає, хоч сам недоспав. Двірник, який о пʼятій ранку виходить чистити двір. Оце і є справжня сила району. Не звіти, а конкретні люди, які просто роблять свою справу.
Наскільки важливо, щоб українці за кордоном продовжували цікавитися життям своїх міст і районів?
Дуже важливо. І не тому, що хтось комусь щось винен, тут узагалі не про борг.
А про те, що зв’язок із домом допомагає людині лишатися собою. Особливо це стосується дітей. Ті, хто зараз росте в чужій країні, ходить у чужу школу, з ранку до вечора чує чужу мову. І дуже легко за кілька років може непомітно віддалитися від того, ким він є.
Тому будь-яка дія має значення. Почитати новини рідного району, написати давньому другові, приїхати влітку в гості, показати дитині свій двір і сказати: ось тут виріс тато. Здавалося б, кожна з таких речей маленька дрібниця, але саме з них і складається те, що не дає нам розчинитися. Те, що робить нас українцями.
Чи є історії людей, які повернулися до Святошинського району після тривалого перебування за кордоном і надихнули Вас?
Таких історій уже чимало, і кожна по-своєму чіпляє. Хтось повернувся, бо просто не зміг там. Начебто все є, і робота, і житло, а всередині порожньо. Думаю, багато з тих, хто читатиме матеріал впізнає себе. Хтось захотів, щоб дитина пішла в перший клас саме тут, українською, серед своїх. А хтось відчув, що якщо будувати життя, то вдома, у своїй країні, а не деінде. Причини в усіх різні. Але коли починаєш слухати, під ними завжди одне й те саме бажання. Бути вдома.
Як Ви думаєте, чи може людина насправді перестати сумувати за своїм домом?
Не думаю. Здається, у кожного з нас є місце, куди подумки повертаєшся знову і знову. У когось це двір, де минуло дитинство, у когось шкільний клас, парк чи батьківська кухня, за якою збиралася вся родина. І це нормально, за домом і має боліти. Погано, коли байдуже.
Тому мені так хочеться, щоб люди, які зараз далеко, знали одну річ. Поки ви далеко, Святошинський район продовжує жити, працювати й відновлюватися. А коли ви вирішите повернутися — тут на вас завжди чекатимуть. Коли б ви не вирішили приїхати, у гості чи назовсім, тут на вас чекатиме знайоме місто. Те саме, яке попри все зберегло свою душу.
Що, на Вашу думку, найбільше здивує тих, хто повернеться до Києва після кількох років життя за кордоном?
Мабуть, найбільше здивує, що Київ живий і попри все розвивається. Бо коли людина кілька років дивиться на нас лише через екран телефона, у голові складається один образ: сирени, руйнування, темні вулиці. А приїжджаєш, і бачиш зовсім інше. Їздить транспорт, у кав’ярнях черги, відкриваються нові заклади, ідуть виставки й концерти, діти вранці біжать до школи, люди будують плани на наступний рік.
Ні, я не кажу, що все безхмарно. Тривоги нікуди не поділися, постійні обстріли і руйнування. Стрес, який кожен відчуває на собі. Але поряд із цим місто просто живе далі, робить свою справу, не опускає рук. І ось цей контраст, мені здається, вражає найбільше. Люди приїжджають готові побачити зламаний Київ, а бачать Київ, який не здався.
Яким Ви бачите Київ після перемоги? Що хотілося б, щоб першими побачили люди, які повернуться додому?
Яким я його бачу? Сучасним, зручним і, найголовніше, безпечним. Хочу, щоб усе, що зруйнувала війна, було відновлено. Щоб з’являлися нові парки й сквери, ремонтувалися школи, працювала спортивна інфраструктура, було де погуляти з дитиною і де зустрітися з друзями. Це та робота, заради якої українці, власне, щодня і працюють.
Але якщо чесно, найбільше я особисто мрію, аби перше, що побачить людина, яка повернеться, були усміхнені обличчя. Люди, які виходять на вулицю й не прислухаються підсвідомо до неба. Діти, які граються у дворі спокійно, бо знають, що нічого не прилетить. Ось коли я побачу таке, тоді й скажу собі: це і є справжня перемога. Не на папері, а в очах людей.
Яке Ваше особисте побажання українцям, які сьогодні живуть за межами України?
Найперше, звісно, бережіть себе і своїх рідних. Це головне, все інше додасться.
А ще, і це вже від щирого серця, не відпускайте Україну. Хай між вами будуть тисячі кілометрів, але тримайтеся за своє: за мову, за свій район, за друзів, які лишилися тут. Особливо прошу про дітей. Розмовляйте з ними українською, розказуйте, звідки ви родом, показуйте фотографії дому. Бо саме ми, дорослі, вирішуємо, чи виростуть вони українцями, чи забудуть, хто вони.
І пам’ятайте одну річ. Де б ви сьогодні не були, тут, удома, є місце, яке вас не забуло і чекає.
