Помаранчеві шпалери, крізь візерунок яких проступають силуети автоматів. Звичайний міський кіоск, біля якого стоять протитанкові їжаки. Середньовічні міфологічні істоти, в образах яких можна впізнати сучасні українські оборонні технології. Такою постає українська повсякденність на виставці Wonder Reality, яку 13-14 листопада представили у Гельсінкі в межах фестивалю Open Arms Fest.

Після Осло та Стокгольма фестиваль Open Arms Fest дістався фінської столиці. У стінах Finlandia Hall сучасне українське мистецтво зустрілося з оборонними технологіями, музикою, літературою та дискусіями про безпеку, свободу й ідентичність.

Особливе місце у програмі посіла виставка Wonder Reality, яка об’єднала роботи професійних українських художників, що стали військовослужбовцями. Серед представлених митців – Ігор Гусєв, Стас Жалобнюк, Руслан Тремба, Михайло Скоп, Іван Михайлов, Сергій Грех та Валерій Пузік. Кожен із них має власну художню мову та по-своєму осмислює реальність, у якій сьогодні живе Україна.

Куратором проєкту став Алекс Заклецький – український фотограф, документаліст, військовослужбовець та представник України в Європейському культурному парламенті, який займається міжнародним представленням українського мистецтва ще з часів Революції гідності.

У розмові з relocate.to Алекс Заклецький розповів про концепцію виставки, мистецтво в умовах війни та реакцію європейської аудиторії на роботи українських художників.

— Як виникла ідея проєкту Wonder Reality і що закладено в його назві?

— Алекс Заклецький: Коли ми зрозуміли, що в нас таки виходить поїхати в тур за кордон і хочеться показати щось із сучасного українського мистецтва, перше, що вирішили, – це мають бути професійні художники, які стали військовими.

З одного боку, це певна професійна планка, з іншого – питання світогляду. Це людина, яка не сховалася від війни, яка прийняла власну смертність і пішла назустріч, мабуть, найцікавішій і найважливішій мандрівці у своєму житті.

По-друге, як фотограф, кіно- та фотодокументаліст, я дуже багато працював із візуальним матеріалом. І, відверто кажучи, показувати жахи війни вже нікому не цікаво – їх занадто багато в медіа.

Крім того, я категорично проти того, щоб зображати українців як жертв. 

Ми не жертви, ми бійці. 

Так, ми рятуємо наших жінок і дітей за кордоном. У всі часи так було. Той же дитинець у Києві був найбільш захищеним місцем, де рятували жінок і дітей. Зараз, слава Богу, ми можемо рятувати їх, відправивши за кордон.

Але ми не плачемо, ми б’ємося. Ми сміємося в обличчя смерті. І цей проєкт, зокрема, про це.

Чому Wonder Reality? Тому що механізм міжнародної безпеки остаточно зламався. Почалася велика війна. А війна – це ситуація, яка змінює і час, і простір.

Там, де не було нічого, виростають капоніри, траншеї, фортифікації. А там, де ще вчора були міста, усе перетворюється на пил і гравій. Так само війна дуже швидко стирає цивілізацію. Вона відкидає тебе назад, у середньовіччя. Ти сидиш у зрубі, у землянці, зробленій із нетесаної деревини, і на багатті намагаєшся приготувати собі щось поїсти. Іноді просто з того, що вполював, грубо кажучи.

Водночас у твоєму розпорядженні є FPV-дрон – технологія, якої раніше просто не існувало. Тобто ми одночасно перебуваємо десь у середньовіччі й десь на піку технологічної революції. 

І цей проєкт про те, що українці не просто виживають. Вони б’ються, живуть, продовжують радіти життю та сміятися. І можуть розповісти решті Європи, як жити в цій новій реальності.

— До Гельсінкі фестиваль уже відвідав Осло та Стокгольм. Як місцева аудиторія сприймала роботи українських художників? Чи були реакції, які вас особливо вразили?

— Алекс Заклецький: Тут, у Фінляндії, вчора приходив один культурний діяч, здається, режисер. Він подивився на роботи, переглянув відео, де наші поети читають в окопах свої вірші, і просто розплакався. Знаєте, у нас уже настільки високий больовий поріг, що ми не можемо весь час бути настільки емпатичними – ми просто розплавимося. А людина побачила ці роботи, почитала, подивилася відео й розплакалася.

В Осло також приходило дуже багато культурних діячів. Вони були в захваті, брали наші контакти, казали: «Слухайте, це дуже круто, це прекрасні роботи, ми хочемо з вами співпрацювати». 

Українське сучасне мистецтво, зокрема образотворче, дуже сильне. Воно наповнене цікавими сенсами, але водночас має високий рівень технічного виконання.

У Європі сучасний підхід до мистецтва – це передусім про сенси, але при цьому втрачається школа техніки. В Україні ж навпаки: тебе дуже довго й прискіпливо вчать техніці, а як закладати сенси – давай, придумуй сам.

Тому європейців вражають не лише сенси, а й високий технічний рівень, на якому виконані ці картини. Я сподіваюся, що цей захват переросте в цікаву співпрацю.

— Ви зібрали в одному просторі митців із дуже різними художніми мовами. Чи виникали між їхніми роботами несподівані діалоги, яких ви не передбачали під час формування експозиції?

— Алекс Заклецький: Мабуть, ні. Річ у тім, що я як куратор приходив до хлопців і розповідав, про що хочу зробити цей проєкт. І багато в чому ці роботи були створені саме для нього.

Питання лише в тому, що різні простори з різною архітектурою потребують різних способів експонування. Наприклад, тут в Гельсінкі, висота стелі всього два з половиною метри, і одна робота просто не помістилася, бо вона вища. Нічого з цим не зробиш. Це вже претензія до Алвара Аалто: ну, в тебе стільки простору було, невже не можна було зробити стелі хоча б три з половиною метри? Навіщо два з половиною? Але це, радше, курйоз. (Жартує Заклецький)

💡

Алвар Аалто – фінський архітектор і дизайнер, автор проєкту будівлі Finlandia Hall. 

Загалом одна з функцій куратора – зробити так, щоб роботи вибудовувалися в певну візуальну історію. Щоб, коли ти їх розглядаєш, була певна логіка, послідовність. Тому роботи тут розставлені так, щоб їх було цікаво дивитися. Я організував багато виставок, тож маю певний досвід.

— Чи є серед представлених робіт така, яку, на вашу думку, українські та іноземні глядачі прочитають принципово по-різному? І чому?

— Алекс Заклецький: Сучасне мистецтво – це така річ, яка дозволяє глядачеві самостійно його трактувати. Звісно, я закладаю сюди певні наративи. А як їх сприйматимуть іноземці – це вже їхнє право на власне трактування. Коли я проводжу екскурсію, то пояснюю, чому тут представлена саме ця робота, чим вона цікава, до чого відсилає, до яких культурних та естетичних кодів.

Але це моє трактування. Глядач, звісно, має право на власне.

— А якщо говорити про ваше особисте трактування: яка з представлених робіт найменше схожа на мистецтво про війну, але водночас найбільше про неї розповідає?

— Алекс Заклецький: Мабуть, робота Стаса Жалобнюка. Ось ця, помаранчева.

На перший погляд вона виглядає як старі шпалери з рослинним візерунком. Але крізь них проступають автомати. Називається вона «Прощавай, зброє?» – саме зі знаком питання.

І це про те, наскільки війна вже в’їлася в наш побут, у наші звички. Вона назавжди з нами. Навіть коли закінчиться, усе одно залишиться з нами. Нікуди ми від цього вже не дінемося. 

І треба не лише навчитися з цим жити, а й зрозуміти, що сенс існування українців, зокрема, полягає в тому, щоб цей екзистенційний досвід пережитої війни передавати майбутнім поколінням та всьому європейському суспільству.

І, грубо кажучи, брати, як кошеня, яке накоїло шкоди, тикати носом і казати: спочатку принципи, а потім уже doing business.

Окрім цього, роботи Івана Михайлова теж про це.

Тут, здавалося б, зображений звичайний побут, звичайна картинка з життя середньостатистичної Європи. Але при цьому тут у нас гірлянди, автомати, шолом.

А тут – просто якийсь кіоск, автостоянка. Проте на передній план виходять протитанкові їжаки. Спочатку ти не розумієш, що це, а потім, коли придивляєшся, бачиш, що це протитанкові їжаки. Тому, звісно, тут є роботи, які одночасно і про війну, і не про війну. Але вони розповідають про те, у якому світі, у якій дивній реальності ми щодня живемо.

Під час розмови Алекс Заклецький зупиняється біля робіт Михайла Скопа, відомого під творчим псевдонімом NEIVANMADE. За словами куратора, саме ця серія користується найбільшою популярністю серед відвідувачів виставки. У ній сучасні українські військові технології постають в образах середньовічної міфології.

— Алекс Заклецький: Якщо ми говоримо про лицарство як інституцію, то початково це певний союз воїнів із різних країн, об’єднаних спільними цінностями.

Ці спільні цінності створювали спільну етику, а спільна етика створювала спільну естетику. І ця естетика настільки сильна, що, починаючи із середньовіччя, коли лицарів оспівували трубадури, і до XXI століття вона продовжує надихати митців.

І хто такі українці зараз?

Українці – це лицарі XXI століття. Це люди, які не злякалися, які кинули виклик і борються з найбільшим тотальним злом.

Росія сама позиціонує себе як іншу цивілізацію. Вона виступає проти європейських цінностей. Її цінності – це тоталітаризм. Її релігія, насправді, не православ’я, а некромантія, яка лише сором’язливо прикрита золотими ризами східного обряду.

І Михайло замислився: як би середньовічний художник зобразив українські сили та засоби, якби мав таку можливість?

Це перетворилося на дещо макабричний, але дуже веселий проєкт. Бачите, там мультикоптер зображений у вигляді янгола-серафима, наземний роботизований комплекс – у вигляді мантикори, а Сили спеціальних операцій – в образі вовкулаки.

Воно одночасно й веселе, і про Україну, про українців, про нашу боротьбу. І оскільки кожен чоловік європейської цивілізації хоча б раз на день, можливо, навіть підсвідомо, думає, що було б класно бути лицарем, то це також про те, що ми і є лицарями.

— Що б ви хотіли, аби відвідувачі Wonder Reality у Гельсінкі зрозуміли про сучасну Україну після знайомства з виставкою?

— Алекс Заклецький: Що Україна вміє створювати технології. Вона вміє чинити спротив, вона вміє генерувати сенси. І що Україна – це ваш сусід, який, насправді, поруч із вами вже понад тисячу років. Просто ви про це не знали, не помічали.

А ми тут. Ми вміємо битися, ми вміємо створювати інновації, ми вміємо створювати сенси.

І ми вміємо сміятися попри все.

Наступна зупинка Open Arms Fest – Таллінн

Після Осло, Стокгольма та Гельсінкі фестиваль Open Arms Fest вирушає до Естонії. 19-20 листопада 2026 року Таллінн стане завершальною зупинкою цьогорічного туру.

На відвідувачів чекатимуть виставка сучасного українського мистецтва, кураторські екскурсії, музичні виступи та дискусії за участю українських військовослужбовців, митців, ветеранів та інтелектуалів.

Детальна програма фестивалю та інформація про реєстрацію доступні на офіційному сайті Open Arms Fest.