Щоденник, який повертає 1926-й: як випадкова знахідка перетворилася на неймовірний історичний проєкт

Іноді найкращі проєкти починаються не з бізнес-плану, гранту чи багатомісячного дослідження. А з речі, яка взагалі могла до нас не дожити. Саме так почалася історія проєкту Кет Завадскі, коли до її рук майже випадково потрапив старий щоденник 1926 року. Звичайний особистий записник молодої дівчини, яка сто років тому фіксувала повсякденне життя сповнене радості, турбот і захоплення навіть не підозрюючи, що вже за століття ці записи читатимуть зовсім незнайомі люди.

І хоч це не рукопис відомого письменника, і не листування політика і, звісно, не документ, який хтось навмисно готував «для історії», але, мабуть, саме тому ця історія так захоплює. Адже насправді з випадкової знахідки Кет зробила дещо геніальне і замість того щоб просто оцифрувати щоденник або опублікувати його в мкережі, вона вирішила прожити 1926 рік разом з його авторкою день за днем з відставанням рівно у сто років.

І якщо сьогодні 19 серпня 2026 року, ви можете відкрити відповідний запис за 19 серпня 1926-го.

Один щоденник, який міг просто зникнути

Історія проєкту починається з того, як сам щоденник опинився у Кет. Власне, уже в цьому є щось дуже важливе, адже більшість приватних архівів існують лише завдяки випадковості та чиємусь рішенню в потрібний момент сказати обрати між утилізацією та зберіганням.

Старі записники, листи, фотографії, листівки, квитки, меню, підписані на звороті світлини часто не мають очевидної цінності для покоління, яке знаходить їх у шафі.

Нерідко ми вже не знаємо людей на старих фотографіях, не можемо розібрати почерк у листах, не розуміємо, чому хтось десятиліттями зберігав квиток, листівку чи вирізку з газети. І дуже легко вирішити, що перед нами просто старі речі, які давно втратили своє значення.

Проте історія Кет Завадскі показує протилежне, а саме що іноді одна випадково збережена річ здатна через сто років повернути голос цілій епосі. І для України цей досвід сьогодні має особливе значення.

Війна змусила мільйони українців залишити свої домівки, а тисячі будинків були зруйновані або залишилися на окупованих територіях. Разом з ними ми ризикуємо втрачати не лише майно, а й приватні родинні архіви — фотографії, листи, щоденники, документи, дитячі записи, домашні відео, підписані листівки. Те, що сьогодні може здаватися дрібницею, через кілька десятиліть може стати неоціненним свідченням того, як насправді жили українці на початку XXI століття.

Адже історія країни складається не тільки з офіційних документів, воєнних хронік та рішень політиків. Вона зберігається і в родинних фотографіях, рецептах бабусь, листах з фронту, дитячих малюнках з написами про повітряні тривоги, повідомленнях про перші дні евакуації, квитках з першої поїздки додому.

Фотографія справді може пережити сто років, а ось історія людини на ній — лише якщо хтось подбає про те, щоб її не забули.

Хто це написав і яким було її життя?

Саме з цієї точки починається справжня детективна робота. У вступі до проєкту Introducing our story and its author авторка розповідає історію самої знахідки та поступового знайомства з людиною, голос якої залишився всередині щоденника. І ось тут старий записник перестає бути артефактом і ми бачимо тендітну всміхнену дівчину, що читає книги, ходить на прогулянки і нічого не знає ні про майбутні Велику депресію, ні про прихід нацистів до влади, ні Другу світову війну.

Цікаво і те, що у серпні 1926 року ніхто не думав: «Я живу у міжвоєнний період». Люди просто жили, прокидалися, ходили на роботу, читали газету за кавою та планували відпустку, закохувались ходили в кіно на прем'єри. І не знали, що з того, що відбувається довкола них сьогодні, через сто років історики назвуть важливим.

А що в цей час відбувалося довкола?

І тут особистий щоденник відкриває ще одну можливість, адже ми можемо подивитися не лише на те, що відбувалося з конкретною людиною, а й на світ, у якому вона прокинулася того ранку. Які новини були на перших шпальтах? Що рекламували? Які фільми дивилися?   І це, до речі, дуже близько до іншої роботи Кат Завадскі з локальною історією. У своєму авторському гіді по лондонському Кройдону вона розповідає про район не через перелік «головних пам'яток», а через старий аеродром, ринок, кінотеатр, басейн, незалежні заклади, будівлі й деталі, повз які люди можуть проходити щодня. Сама авторка пише, що знайомство з історією місця допомогло їй сильніше відчути зв'язок із власною спільнотою. По суті, з щоденником відбувається те саме. Тільки замість географії вона досліджує час.

Великі історії складаються з дуже маленьких речей

Ми часто маємо дивне уявлення про те, що заслуговує бути збереженим. Документи — так. Старовинні книги — звісно. Нагороди, дипломи, офіційні фотографії — звичайно, але за умови якщо ми пам'ятаємо кому це належить. А що робити з бабусиним записником із рецептами? Листами батьків? Листівкою, яку дідусь надіслав бабусі з відрядження? Касетами? Шкільним щоденником? Текою зі старими квитанціями? Фотографіями людей, чиї імена вже ніхто не пам'ятає? З погляду загальної історії все це здається дрібницями, але саме такі дрібниці дозволяють зрозуміти, як люди насправді жили. Бо державний архів збереже закон, газета — політичну кризу, статистика — середню зарплату. Але тільки лист зможе пояснити, чи вистачало конкретній родині цієї зарплати до кінця місяця. 

І велика біда, що упродовж ХХ століття через репресії, депортації, переслідування та страх перед радянською владою багато українських родин були змушені приховувати, а іноді й свідомо знищувати власні архіви — листи, фотографії, документи, щоденники, будь-які свідчення, які могли поставити родину під загрозу. І разом з цими речами часто зникали імена, історії та цілі фрагменти родинної пам’яті, які вже не було кому передати наступним поколінням.

До речі Національний архів США навіть має окремі рекомендації зі збереження family archives — сімейних фотографій, листів, документів та інших приватних матеріалів саме для того, щоб вони могли перейти наступним поколінням.