За кілька років життя в Польщі українські родини пройшли шлях від екстреного пошуку місця для навчання до значно складнішого вибору – як інтегрувати дитину в місцеву систему освіти й водночас зберегти зв’язок з українською мовою, програмою та ідентичністю.

У розмові з relocate.to директорка Фундації «Незламна Україна» Вікторія Осадча розповідає, як змінилися потреби українських дітей у Польщі, чому подвійна освіта підходить не всім і які моделі навчання сьогодні обирають родини.

– Розкажіть, будь ласка, як з’явилася Фундація «Незламна Україна».

Вікторія Осадча: Фундація з’явилася як відповідь на виклики, з якими українські діти та їхні родини зіткнулися після початку повномасштабного вторгнення.

На той момент польська система освіти не була готова безперешкодно інтегрувати таку кількість українських дітей. Багато хто пережив сильний стрес через війну, вимушений переїзд і розлуку з домом.

Тому для нас було важливо створити простір, де діти могли б продовжити навчання у звичному середовищі, спілкуватися з однолітками, повернутися до щоденної рутини й поступово відновлювати відчуття нормального життя.

Сьогодні Фундація об’єднує українські школи в Польщі та Україні, розвиває онлайн-освіту, позашкільні програми й міжнародні освітні проєкти. Наша мета – зробити якісну освіту доступною для українських дітей незалежно від того, де вони зараз живуть.

– З чого все починалося у 2022 році? Якою була головна потреба українських родин у перші місяці після переїзду?

Вікторія Осадча: У березні 2022 року ми ще не думали про велику мережу шкіл. Ми бачили дітей, які втратили дім, звичне життя і можливість нормально навчатися. Батьки водночас шукали житло, роботу, оформлювали документи й намагалися вибудувати життя в новій країні.

На шостий тиждень після початку повномасштабної війни ми почали організовувати перші українські офлайн-класи в Польщі. Часто вони працювали у другу зміну в приміщеннях польських шкіл.

Для дітей це було не лише місце навчання. Там вони могли знову чути українську мову, бачити однолітків зі схожим досвідом і хоча б частково повернутися до звичного життя.

За кілька місяців стало зрозуміло, що потреба значно більша. За підтримки UNICEF Poland та Save the Children Poland до початку нового навчального року ми відкрили повноцінні українські школи у Варшаві, Кракові та Вроцлаві. На той момент у них навчалося близько 1500 дітей. Також працювали програми підготовки до першого класу й курси підготовки до НМТ для понад 2000 дітей у 12 містах Польщі.

Окремим викликом було юридичне оформлення роботи. Українське законодавство тоді не передбачало механізму ліцензування української школи за кордоном. Тому в Україні було створено Київський приватний ліцей «Перша українська школа», а школи у Польщі стали його структурними підрозділами. Це дозволило учням навчатися за українською програмою та отримувати українські документи про освіту.

– Які проблеми українських дітей у Польщі ви бачите зараз, через чотири роки після початку повномасштабної війни?

Вікторія Осадча: Виклики суттєво змінилися. Якщо у 2022 році головними питаннями були безпека, житло і можливість продовжити навчання, то сьогодні багато українських родин уже значною мірою адаптувалися до життя в Польщі.

Діти опанували польську мову, знайшли друзів, звикли до нового середовища. Це природний і позитивний процес.

Однак для нас важливо, щоб інтеграція не перетворювалася на асиміляцію.

Дитина може бути частиною польського суспільства, вільно володіти польською, знати й поважати культуру країни, у якій живе, і водночас зберігати українську мову, знати історію України та відчувати зв’язок зі своїм корінням.

Водночас не всі проходять адаптацію однаково. У частини дітей досі залишається мовний бар’єр, хтось складно адаптувався до польської школи, а хтось стикався з ізоляцією чи булінгом.

Є й інша проблема. Деякі діти кілька років навчалися виключно у польській, німецькій чи іншій локальній школі й фактично випали з української освітньої системи. Якщо родина згодом вирішує повернутися до української програми, потрібно надолужувати пропущений матеріал.

💡

Ще одна важлива зміна – нові вимоги польського законодавства щодо навчання українських дітей. Наші школи сьогодні мають українську та польську освітні ліцензії, що дозволяє поєднувати вимоги двох систем.

– Які складнощі найчастіше виникають у батьків через нерозуміння польської освітньої системи?

Вікторія Осадча: Ми б не називали це помилками батьків. Частіше це наслідок браку інформації. Польська система освіти суттєво відрізняється від української, а родинам довелося розбиратися в ній уже після вимушеного переїзду.

Одна з важливих відмінностей – ставлення до шкільного обов’язку. У Польщі відвідування школи є обов’язковим і контролюється. Батьки не завжди знають, як правильно оформлювати відсутність дитини, які документи потрібно надати та які наслідки можуть мати тривалі пропуски.

Інша складність виникає під час вибору подальшої освітньої траєкторії. Не всі родини одразу розуміють, що відбувається після восьмого класу, чим відрізняються ліцей, технікум і професійна школа, як проходять державні іспити та які вимоги діють для вступу до польських чи українських університетів.

Ще одна поширена ситуація – намагання якомога швидше інтегрувати дитину в польську школу без урахування її мовної й емоційної готовності. Якщо дитина ще недостатньо володіє польською або складно переживає адаптацію, це може впливати не лише на успішність, а й на її психологічний комфорт.

– Ваші школи поєднують польську програму з українознавчим компонентом. Як це працює на практиці?

Вікторія Осадча: Учні опановують обов’язкові предмети польської програми, отримують польські документи про освіту та готуються до державних іспитів.

Паралельно вони вивчають українську мову та літературу, історію й географію України та інші дисципліни українознавчого циклу відповідно до української освітньої програми.

Випускники 9-х і 11-х класів можуть отримувати українські документи про освіту державного зразка. Цього року 100 наших одинадцятикласників отримали свідоцтва про здобуття повної загальної середньої освіти українського зразка.

Водночас завдяки польській ліцензії у випускників є й інший сценарій. Після завершення української програми вони можуть ще один рік навчатися у IV класі польського ліцею, готуватися до Matury й отримати польський документ про освіту.

Наші восьмикласники також складають Egzamin ósmoklasisty. Після нього вони можуть продовжити навчання у нашому ліцеї або вступати до інших польських ліцеїв, технікумів чи професійних шкіл.

Для нас принципово важливо не пропонувати всім одну траєкторію, а залишати дитині та родині вибір залежно від академічної підготовки й подальших планів.

– Що б ви порадили батькам, які обирають між польською школою, українською онлайн-освітою та змішаним форматом?

Вікторія Осадча: Насамперед не шукати універсального рішення. Те, що добре працює для однієї дитини, може зовсім не підходити іншій.

Потрібно враховувати вік, рівень польської мови, емоційний стан, академічну підготовку та плани родини на майбутнє.

💡

Водночас важливо пам’ятати про вимоги польського законодавства: якщо дитина проживає у Польщі, вона має виконувати шкільний обов’язок.

Якщо дитина добре володіє польською, комфортно почувається у місцевому середовищі та планує надалі навчатися в Польщі, польська школа може бути оптимальним варіантом.

При цьому поєднувати дві повні програми паралельно для багатьох дітей занадто складно. Саме тому ми розробили українознавчий компонент в онлайн-форматі. Учень проходить українську мову й літературу, історію України, географію та інші необхідні дисципліни, а результати з частини інших предметів можуть бути перезараховані на підставі оцінок із польської або іншої іноземної школи.

Це дозволяє зберігати зв’язок з українською освітою без надмірного навантаження.

💡

З нового навчального року ми також пропонуємо онлайн-навчання за польською програмою або одночасно за двома програмами.

Такий формат може бути актуальним, наприклад, для дітей, яким складно адаптуватися до стаціонарної школи, спортсменів, дітей, які часто подорожують через виступи, або учнів з особливими освітніми потребами.

– Як знайти баланс між інтеграцією в польське суспільство та збереженням української ідентичності?

Вікторія Осадча: На нашу думку, ці речі не суперечать одна одній.

Дитина може впевнено почуватися у новому суспільстві саме тоді, коли добре розуміє, хто вона, звідки походить і має зв’язок із власним корінням.

Ми не хочемо ставити дітей перед вибором між двома країнами. Натомість намагаємося поєднувати можливості двох освітніх просторів.

Польська програма допомагає інтегруватися у систему країни проживання, а українська мова, культура, історія та шкільне середовище дозволяють не втрачати зв’язок з Україною.

Інтеграція для нас – це вивчення польської мови, повага до законів і традицій країни, нові друзі та участь у житті місцевої громади. Вона не передбачає відмови від власного коріння.

– З 2024 року українські діти в Польщі мають навчатися в польській освітній системі. Як це змінило ситуацію для родин?

Вікторія Осадча: Це остаточно закріпило тенденцію, яка формувалася протягом попередніх років: дедалі більше українських дітей обирають польські школи як основне місце навчання.

Це закономірно. Діти, яким на початку повномасштабної війни було два-три роки, сьогодні вже йдуть до школи в Польщі. Вони виросли у польському середовищі, добре знають мову, мають тут друзів і часто сприймають польську школу як природний вибір.

Водночас для багатьох сімей залишається важливим зв’язок з українською мовою та освітою. Саме тому зростає інтерес до гнучких форматів, які дозволяють одночасно виконувати вимоги польської системи й зберігати український освітній компонент.

Не існує одного сценарію для всіх. Завдання школи – допомогти родині знайти формат, який відповідає потребам конкретної дитини.

– Хто сьогодні працює у ваших школах? Це переважно українські вчителі?

Вікторія Осадча: Приблизно три чверті педагогічної команди становлять українські вчителі. Водночас частка польських педагогів поступово зростає разом із розширенням польської освітньої програми.

Польські вчителі викладають предмети польського навчального плану та допомагають учням адаптуватися до місцевої системи освіти.

Адміністративна команда також українсько-польська. Для нас це спосіб поєднати досвід двох систем і створити середовище, де дитина може одночасно навчатися й інтегруватися.

– Як українським педагогам адаптуватися до роботи в Польщі?

Вікторія Осадча: Для нас було важливо не просто створити робочі місця для українських учителів, а допомогти їм офіційно продовжувати професійну діяльність у Польщі.

Для цього Фундація реалізувала проєкт U-Teach за підтримки CARE International in Poland. Українські педагоги проходили мовну підготовку, отримували допомогу з нострифікацією дипломів та супровід під час працевлаштування.

За даними Фундації, понад 70 педагогів завдяки проєкту змогли розпочати або продовжити кар’єру в польській системі освіти, а понад 500 отримали підтримку у проходженні процедури нострифікації дипломів.

Сьогодні українські педагоги, які працюють у наших школах у Польщі, мають підтверджену кваліфікацію відповідно до вимог польського законодавства.

– Що для вас означала перемога у World’s Best School Prize 2024?

Вікторія Осадча: Для нас це насамперед міжнародне визнання роботи всієї команди.

Ми сприйняли нагороду не лише як оцінку роботи однієї школи, а як підтвердження того, що навіть у кризових обставинах освіта може бути для дитини джерелом стабільності, безпеки й відчуття майбутнього.

Думаємо, важливим було й те, наскільки швидко вдалося відреагувати на безпрецедентну ситуацію та створити середовище, у якому діти могли продовжувати навчання й одночасно адаптуватися до нового життя.

Для нас ця нагорода стала стимулом розвивати модель далі й адаптувати її до нових потреб українських родин.

– Яким ви бачите майбутнє українських шкіл за кордоном?

Вікторія Осадча: Можливість продовжувати українську освіту за кордоном досі доступна далеко не всім. Не в кожній країні є українські школи або програми, які дозволяють дитині залишатися в українському освітньому просторі без подвійного навантаження.

Саме тому важливо шукати максимально гнучкі формати.

У різних країнах уже працюють суботні й недільні школи, культурно-освітні центри, мовні гуртки та громадські ініціативи. Вони особливо важливі там, де немає можливості організувати формальну українську освіту.

Ми бачимо майбутнє не у створенні окремої паралельної системи, яка існує ізольовано від країни проживання. Навпаки, потрібні моделі, які допомагають дитині інтегруватися в місцеве суспільство й водночас не втрачати українську мову, освіту та ідентичність.

– Як сьогодні ви формулюєте головну місію Фундації?

Вікторія Осадча:

Через освіту допомагати українським дітям і родинам будувати своє майбутнє, успішно інтегруватися у суспільство країни проживання та водночас зберігати зв’язок з Україною, її мовою й ідентичністю.