Денис Галандзовський аналізує, наскільки реальною є загроза російського нападу на Польщу, чому найбільша небезпека може приховуватися не у відкритому вторгненні, а в диверсіях і гібридних атаках, та чи готова країна захистити цивільне населення. На тлі суперечок між прем’єром Дональдом Туском і президентом Каролем Навроцьким питання безпеки набуває особливого значення для українців, які вже одного разу були змушені тікати від війни. Чи варто готуватися до нової кризи та яким має бути план Б для українських родин у Польщі  в авторській колонці Дениса Галандзовського.

У розмовах про можливий напад на Польщу мене найбільше турбує те, як часто люди ототожнюють підготовку до небезпеки із залякуванням. Держава говорить про укриття, резервістів або запаси на випадок кризи — і частина людей сприймає це як спробу нагнати страху.

Я хочу, щоб держава готувалася. Хочу, щоб людей попереджали й пояснювали, що вони можуть зробити для своєї безпеки. Краще мати підготовлену армію, доступні укриття та зрозумілий план дій і ніколи ними не скористатися, ніж заспокоювати себе до моменту, коли часу на підготовку вже не залишиться.

Водночас підготовка держави не означає, що напад неминучий або що владі відома його дата. Це різні речі. Для українців, які вже були змушені виїхати через війну, ця різниця особливо важлива: ми маємо розуміти ризики й мати варіанти дій, а не жити в постійному очікуванні катастрофи.

Якою я бачу загрозу для Польщі

У найближчі місяці й роки я вважаю більш імовірними диверсії, приховані операції, кібератаки та удари дронами. Саме ці сценарії, на мою думку, заслуговують найбільшої уваги. Наземне вторгнення — чи то обмежене, чи то повномасштабне — означало б значно відкритіше військове зіткнення.

Приховані операції дають можливість заперечувати свою участь: заявляти, що невідомо, хто стоїть за підпалом, пошкодженням інфраструктури чи іншою атакою. Для цього можна використовувати посередників і завербованих виконавців, які вже перебувають у Європі. Власне, у цій можливості приховувати відповідальність я й бачу одну з причин, чому такий тиск вигідний Росії.

Є вже й підтверджені приклади. У Великій Британії засудили учасників підпалу лондонського складу з гуманітарною допомогою та обладнанням Starlink для України. Підпал стався в березні 2024 року, а вироки оголосили у 2025-му. За даними британської прокуратури, двох організаторів завербувало угруповання «Вагнер», а вони залучили інших виконавців.

Тому я не став би казати, що сліди таких операцій ніколи не ведуть до Росії. Розслідування можуть встановлювати зв’язки й приводити до вироків. Але на це потрібен час, а збої, витрати та суспільне напруження виникають одразу.

Мене особливо турбує асиметрія витрат. Організаторам провокації може бути достатньо порівняно невеликих ресурсів, тоді як держава й бізнес змушені витрачати значно більше на перевірки, зупинення роботи, охорону та відновлення.

Цей механізм добре видно на прикладі хвилі неправдивих повідомлень про бомби в літаках у Європі на початку листопада 2026 року. Вони спричинили зміни маршрутів, вимушені посадки, перевірки, а в окремих випадках — супровід винищувачами. На момент підготовки цього тексту не було підтвердженої публічної інформації про те, хто стоїть за цією хвилею повідомлень, тому приписувати саме ці випадки Росії було б неправильно. Але вони наочно показують, скільки ресурсів може забирати реагування на загрозу, яка зрештою не підтверджується.

Служби безпеки мають перевіряти такі повідомлення: на кону життя людей. Саме цю необхідність реагувати й може використовувати противник. Я бачу ризик у тому, що серія недорогих провокацій поступово перевантажуватиме систему, виснажуватиме її ресурси та підриватиме довіру людей до здатності держави їх захистити.

Навіщо Росії тиснути на Польщу

Першою метою я вважаю перешкоджання допомозі Україні. Польща відіграє ключову роль у логістиці цієї допомоги. Тому тиск на її інфраструктуру, транспорт або безпекові служби може ускладнювати підтримку України навіть без відкритого вторгнення.

Друга можлива мета — перевіряти реакцію НАТО: як швидко союзники реагують, наскільки узгоджено діють і чи можна посіяти серед союзників сумніви щодо походження та характеру атаки.

Третя — залякувати людей і впливати на політичні настрої. Я бачу тут небезпечну логіку: створювати проблеми, а потім підштовхувати суспільство до думки, що спокій повернеться, якщо перестати допомагати Україні й домовитися з Росією.

Це може звучати так: «Навіщо нам сваритися з Росією? Якби ми не допомагали Україні, вона б нас не чіпала». Мене обурює, що в такому поясненні відповідальність фактично перекладають з агресора на тих, хто допомагає захищатися від агресії.

На мою думку, саме на таку втому й розрахований подібний тиск. Люди втомлюються від тривог, затримок, збоїв і відчуття нестабільності. А далі з’являється спокуса підтримати будь-яку політичну пропозицію, яка обіцяє повернути звичне життя. Я не бачу підстав вважати, що відмова від допомоги Україні сама собою гарантувала б Польщі безпеку.

Що я бачу в суперечці Туска й Навроцького

У дискусії між прем’єр-міністром Дональдом Туском і президентом Каролем Навроцьким я бачу і розмову про безпеку, і внутрішньополітичну боротьбу. Але їхні позиції важливо передавати точно.

17 вересня 2026 року Туск у Сеймі, посилаючись на розвідувальну інформацію, говорив про ризик гібридних атак, зокрема з використанням дронів і ракет. Водночас він прямо зазначив, що на той момент ніщо не вказувало на загрозу вторгнення. Отже, його попередження не можна переказувати як заяву про неминучий наземний напад.

Навроцький в інтерв’ю від 13 жовтня звинувачував Туска в політичному використанні страху й заперечував, що загроза різко змінилася за останні місяці. При цьому він сам визнавав Росію загрозою та говорив про необхідність готуватися й зміцнювати союзи. Приписувати йому позицію «Росія Польщі не загрожує» теж було б неточно.

Моя оцінка така: обидві сторони намагаються використати тему безпеки й у внутрішній політиці, зокрема з огляду на наступні парламентські вибори. Туск може посилювати образ керівника, який попереджає та готує країну. Навроцький — критикувати його за спосіб комунікації й претендувати на роль того, хто не дозволяє маніпулювати суспільством. Я бачу в цьому політичний розрахунок, хоча сам по собі він не робить загрозу вигаданою.

Найгірше, що може статися в такій суперечці, — люди перестануть розрізняти політичну риторику та повідомлення служб про конкретну небезпеку. Якщо кожне попередження сприймати як боротьбу за рейтинги, можна проігнорувати й те, на яке справді потрібно реагувати.

Особисто я на боці своєчасного попередження та підготовки. Відповідальна комунікація має пояснювати, що відомо, що залишається невизначеним і що людям варто зробити. Самої тривожної заяви без такого пояснення недостатньо.

Для мене тут показовий український досвід перед повномасштабним вторгненням. 25 січня 2022 року тодішній міністр оборони Олексій Резніков говорив, що українцям не потрібно мати «тривожної валізи». Саме такі заспокійливі повідомлення я вважаю помилкою. Людям потрібно давати можливість підготуватися, навіть коли немає впевненості, що найгірший сценарій реалізується.

Польща робить багато. Але готовність треба бачити на практиці

Я позитивно оцінюю те, що Польща розвиває оборонну промисловість, зміцнює армію, готує резервістів і будує оборонні споруди. Це робота, яку потрібно виконувати заздалегідь.

Наприклад, 4 листопада 2026 року в Гожуві-Великопольському розпочали будівництво нового заводу ракетних боєприпасів. Польща також розвиває підготовку резерву, посилює охорону кордону та реалізує програму «Східний щит». Є й урядовий порадник із безпеки для населення. Я вважаю ці кроки потрібними незалежно від того, чи доведеться країні воювати.

Водночас готовність цивільного захисту я оцінюю за простим критерієм: чи розуміє конкретна людина, що їй робити після сигналу, і чи має вона доступ до безпечного місця.

Показовою стала ситуація в Дорогуську після російських ударів на українському боці кордону 13 вересня 2026 року. Польське командування повідомляло, що в цьому епізоді повітряний простір Польщі не був порушений. Але тривога поставила перед місцевими мешканцями цілком практичне питання: де сховатися?

За результатами тодішньої перевірки журналіста Польського радіо, найближчий пункт для укриття, позначений на державній карті, був приблизно за 15 кілометрів від будівлі адміністрації ґміни. У місцевих репортажах люди розповідали, що не знають, куди йти, а очільник громади говорив про відсутність спеціально збудованих укриттів і підготовку приміщень у наявних будівлях.

Саме такі ситуації для мене показують, наскільки заяви про готовність відповідають дійсності. Позначки на карті недостатньо. Людина має знати, де це місце, чи можна туди потрапити, від чого воно захищає і чи реально дістатися до нього безпечно.

Один прикордонний випадок не описує стан усієї Польщі, але добре показує проблему, яку потрібно вирішувати. Я хочу бачити подальшу роботу з укриттями, оповіщенням і навчанням людей. Саме її результат відчує мешканець міста чи села в момент небезпеки.

Оповіщення має бути зрозумілим

У Польщі є державні інструменти оповіщення: SMS-повідомлення Alert RCB, застосунок RSO, повідомлення влади та сирени. Є також офіційні інструкції й порадники. Тому питання для мене в тому, наскільки ці інструменти зрозумілі людям і чи знають вони, де шукати інформацію.

Alert RCB надходить без попередньої реєстрації та встановлення застосунку. Повідомлення розсилають через операторів людям на визначеній території. Розсилка охоплює й абонентів з іноземними SIM-картками в міжнародному роумінгу: сам по собі український, німецький або французький номер не виключає людину з оповіщення. Для отримання такого SMS телефон має бути підключений до польської мобільної мережі на території, охопленій оповіщенням.

RSO — це державний застосунок із регіональними попередженнями та порадами щодо дій у кризових ситуаціях. Я вважаю, що такі сервіси потрібно активніше пояснювати й популяризувати, щоб люди згадували про них до виникнення небезпеки.

Звичайній людині після попередження потрібні зрозумілі відповіді: що сталося, якої території це стосується, наскільки терміново потрібно діяти й що саме робити. Так само вона має знати, де отримати оновлення та повідомлення про завершення небезпеки.

Я оцінюю систему саме з цього погляду. Якщо людина почула сирену, але не розуміє її значення й не знає, де сховатися, сам факт увімкнення оповіщення ще не розв’язує її проблему.

Чому я проти використання сирен для вшанування

Окремо хочу сказати про використання сирен під час пам’ятних дат. Я вважаю цю практику невдалою, тому що сигнал, який має привертати увагу до небезпеки, легко починає сприйматися як звичний фон.

Польські правила розрізняють сигнали: модульований звук тривалістю три хвилини означає тривогу, безперервний рівний звук протягом трьох хвилин — її відбій, а однохвилинний безперервний звук є навчальним сигналом. Саме однохвилинний сигнал використовували 1 серпня 2026 року з нагоди річниці Варшавського повстання; офіційно це також була перевірка системи.

Тобто формально сигнали відрізняються. Але чи кожна людина розпізнає їх на слух і пам’ятає тривалість? Мене непокоїть, що звичка чути сирени в ситуаціях, коли нічого робити не потрібно, може послаблювати реакцію на справжню небезпеку.

Я хотів би, щоб для вшанування використовували інші способи, а сигнали тривоги мали для людей чітке практичне значення. Перевірки системи та навчання потрібні, але їх варто завчасно пояснювати й використовувати для відпрацювання дій.

Ще більше мене турбує те, що люди можуть узагалі не вірити в можливість нападу. Повідомлення на кшталт «це не наша війна» або «Росія нас не чіпатиме» можуть створювати хибне відчуття захищеності. Я бачу в поширенні таких уявлень і небезпеку російської пропаганди.

Не хочу, щоб люди починали серйозно ставитися до попереджень лише після того, як постраждає хтось поруч. Просвітницька робота, зрозумілі пояснення та навчання мають відбуватися до цього.

Що для мене означає план Б

Я вважаю, що кожна українська родина, яка живе в Польщі, має мати план Б. Для мене це насамперед готовність ухвалювати рішення й можливість подбати про себе в перші дні кризи.

Базові речі прості: запас води та їжі щонайменше на три доби, необхідні ліки, заряджені павербанки, документи під рукою, зібрані найпотрібніші речі та розуміння, звідки отримувати офіційну інформацію. Саме мінімум три доби самозабезпечення рекомендує польський урядовий порадник.

Важливо правильно розуміти ці 72 години. Це мінімальний орієнтир для самозабезпечення на випадок перебоїв, а не обіцянка, що рівно через три доби до кожної людини прийде допомога.

Але план Б для мене цим не закінчується. Родині варто заздалегідь домовитися, як зв’язуватися, де зустрічатися, якщо зв’язок зникне, і де шукати безпечне місце. Потрібно також подумати про гроші на непередбачені витрати та можливе тимчасове переміщення.

Я маю на увазі конкретні варіанти: у кого можна зупинитися, чи є можливість переїхати до безпечнішого регіону Польщі або на певний час виїхати до іншої країни. Рішення залежатиме від реальної ситуації, офіційних рекомендацій і того, чи безпечно пересуватися. Іноді найбезпечніше буде залишитися в захищеному місці, іноді — виконати вказівки щодо евакуації. Продуманий план дає змогу обирати відповідно до обставин.

Я розумію, наскільки важко українцям навіть думати про ще один переїзд після всього, що вже довелося пережити. Саме тому хочу, щоб ці рішення люди обмірковували заздалегідь, коли є час спокійно оцінити можливості.

Для мене підготовка схожа на страховку: ти не хочеш, щоб сталося лихо, але дбаєш про захист на такий випадок. Заплющувати очі на загрозу — приблизно те саме, що уникати обстеження через страх почути неприємну новину. Від цього сама проблема нікуди не зникає.

Для мене доросла позиція — розуміти можливу загрозу, готуватися й продовжувати жити. Мати варіанти та не перекладати всю відповідальність за власну безпеку на чужі обіцянки.

Найгірший ворог — паніка, найкращий друг — підготовка. Я хочу, щоб у людей був план, який їм ніколи не доведеться використовувати. Але щоб він у них був.